Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

мара?» — подумав хлопець. Ведмідь? Не схоже. Але й людина в такий час вештатись біля боярського будинку не буде.

— Агов! Хто там? Якщо жива душа, відзовись!

— Данько! Це я, — почув він знайомий шепіт. — Йди до мене!

— Діду?! — Хлопець швидко прочинив хвіртку біля воріт і, відігнавши пса, впустив старого Волхвинау двір.

— Здоров-був, онуче. — Старий міцно обійняв його. — Ну, як тобі живеться?

— Як у клітці. Цілий день то верть-круть, то круть-верть, а все одно — смерть! Старий Вишатич все-таки вирішив відправити мене разом зі своїм сином у похід визволяти їхнього бога. Завтра вже й від'їжджаємо.

— Чув про те. Чом же ти не тікаєш?

— А куди? Кругом те саме. У ліс, до ведмедів? Усе'дно спіймають, буде ще гірше. До половців, чи що?

— Тобі що, воля не мила?

— Воля мила, та блукати по лісах не по мені.

— Он як! То, може, ти також повірив у бога ромейського? Га? Що це на тобі, я питаю? — Рука старого шмигнула йому за пазуху і витягла маленький олов'яний хрестик.

— Тут всі носять. А вірять так само, як і я. — Данько знову заховав хрестик на грудях. — А ось де наш Даждьбог, я питаю? Чом він нас не захищає?

Старий раптом заплакав. Данько розгубився, бо він ніколи не бачив Діда плачучим.

— Що сталося, Діду?

Той несподівано рвучко схопив хлопця за сорочку, притягнув до себе і гаряче зашепотів у вухо:

— Говорили мені… Говорили мені старі волхви, що Даждьбог помер, давно вже у царстві мертвих. Не вірив. А тепер — вірю! І зійдеться Перун зі Змієм у вирішальному герці, але де — не відаю. Мо' на тих східних землях, куди тебе тягнуть, і буде. Не знаю. Але тільки тоді Даждьбог оживе, коли переможе Перун. А поки він спить мертвим сном…

Від такої відвертості у Данька зовсім одібрало мову. Старий Волхвин утер сльози.

— Щось зовсім я слабий став. Та що ж ми стоїмо! Давай сядемо. Я тобі гостинця приніс… Хто ще тебе чим пригостить?

Вони сіли на колоду, і Дідо витягнув зі свого кошика, що приніс із собою, невеличке горнятко та окраєць теплого хліба.

— Та це ж мед!

— Звісно, мед! Я ж тепер у боярина Вишатича бортником. Щодня ходжу лісом, шукаю бджолині кубла і, де знайду, роблю на дереві мітку. Значить, що кубло належить боярину Вишатичу. Та кубел зараз мало, тож доводиться інколи і смерті між ноги подивитися.

— Тобто як?

— Атак! Залізеш на дерево, обв'яжешся мотузкою та й довбаєш нове дупло. А сам час від часу вниз поглядаєш, щоб не зірватися. Зірвешся — смерть! Та й хто тебе у лісі знайде, хто допоможе? Там і сконаєш. Можуть і бджоли кинутися, як їх чим-небудь розлютиш. Ато і бурмило бурмилович навідається…

— А багато бортей у боярина Вишатича?

— Багато! Та раніше ще більше було. Однак передушили багато.

— «Не подушивши бджіл, меду не візьмеш» — кажуть люди.

— Так то так. Однак заради горщика меду ціле кубло нищити. Воно б і наступного року ще дало, і ще… Я ось що придумав. Візьму я кльоц сосновий, завбільшки з людину, та й видовбаю у ньому дупло. Заманю туда бджіл, а як наберуть вони туди меду, зніму верх і весь мед заберу. І бджоли цілі, і бояри ситі.

— Хитро придумано!

— Ато як!

Данько приніс ще молока, і так, за медом і молоком та за розмовами про бджіл, сиділи дід та онук аж до світання. А як почало розвиднюватися, Дідо почав збиратися.

— Піду я, Даню. Час уже мені. Я ж до тебе крадькома навідався, бо боярин заборонив навіть наближатися до його двору. Хай тебе береже мати сира земля, і я за тебе помолюсь… А як побачиш у тих землях Змія — убий його!.. Бувай. — Старий поцілував хлопця у щоку і почимчикував геть.

Сумний повернувся Данько до людської. І як він не намагався йти тихо, Лизогуб таки розплющив одне око.

— Ти де був?

— До вітру ходив. Спи!

— А-а-а… — протягнув Лизогуб, позіхнув і перекинувся на другий бік.

Данько ліг на лаву, але й не думав спати. Він відчував себе бадьорим та свіжим, мов і не було важкого дня і безсонної ночі.

Ранком, коли Левка благословили у дальню путь батьки і він попрощався з дружиною, їх невеликий загін рушив до Галича.

Коли вони від'їхали від будинку боярина вже кілька поприщ, Данько озирнувся і побачив на дорозі самітню жіночу постать. Це була Світловида. Вона дрібно-дрібно хрестила їх услід.

— Боярине Вишатичу, там жона ваша! — доповів Данько. Та Левко лише глибоко зітхнув і навіть не повернув голови.

За кілька днів вони вже були у Галичі, а вже звідти вирушили до Царгорода…

Частина друга
ВОЇН ХРИСТОВИЙ

Розділ 7
ЛИЦАРСЬКИЙ ГЕРЦЬ

Немає для тих, хто обрав собі військове життя, мети більш шляхетної, ніж розсіяти язичників, що жадають захопити Святу Землю, відкинути цих служителів диявола, що мріють відняти в християн сховане в Єрусалимі святилище Бога.