Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

Таню! — привітно відповідав хлопчик, але не раніше і не пізніше тієї хвилини, коли вона кивне йому головою.

Батько не казав нічого. Він тільки торкався легенько її щоки і потім квапив до столу.

Обідали весело. Їли картоплю з олениною, яку купували в проїжджих евенків. Сварилися з-за кращих шматків, сміялися з Колі, який засовував цілу картоплину в рота, і лаяли його за це, а іноді батько навіть давав йому такого щигля по носі, що ніс трохи припухав.

— Тату, — казав тоді Коля, суплячись, — кинь ці дурні жарти! Я вже не маленький!

— Це правда, ти, шалапут, не маленький, — сміявся батько. — Всі ви дуже великі. Так просто не перестрибнеш через вас. Ось тільки побачимо, якої ви заспіваєте, коли подадуть пиріжки з черемхою.

Батько лукаво поглядав на Таню.

А Таня думала:

«Чого варті пиріжки з черемхою, коли я знаю, що він мене ніколи не любитиме так, як Колю, ніколи не назве мене шалапутом, не вдарить по носі, не відніме зайвий шматок! Та й сама я ніколи не назву його «таточком», як цей нікчемний підлабузник. Невже пиріжками з черемхою можна мене ошукати!»

І серце в неї знову починало потроху нити, сповнюватись образою.

А в той же час усе тут її приваблювало. І голос жінки, що лунав у кімнатах, її стрункий стан, добре обличчя, завжди звернене привітно до Тані, і велика постать батька, його ремінь з товстої коров'ячої шкіри, що завжди валявся на дивані, і маленький китайський більярд, на якому вони не і грали, подзвонюючи залізною кулькою по цвяхах. І навіть Коля, завжди спокійний, з упертим поглядом чистих очей, вабив її до себе. Він ніколи не забував залишити кістку для її собаки.

Але про неї саму — здавалося Тані — він ніколи не пам'ятав, хоч і ходив разом з нею до школи, і обідав, і грав на більярді. І все-таки він не утруднював себе думками про неї хоча б протягом однієї хвилини в день, хоч би тільки для того, щоб ненавидіти її так, як вона ненавиділа його.

Так чому ж вона погодилася піти з ним ловити рибу і показати місце, де клюють линці?

VIII

Таня любила зірки — і ранкові, і вечірні, і великі літні зірки, що низько горять у небі, і осінні, коли вони високо і їх дуже багато. Добре тоді йти під зірками через тихе місто до річки і побачити, що й у річці повно цих самих зірок, ніби вони наскрізь просвердлюють темну і тиху воду, Потім сісти на березі, на глині, прилаштувати вудочки і ждати, поки клюне риба, і знати, що жодної хвилини, відпущеної на ловлю, не втрачено марно. А світанку ще й досі нема, і сонце ще не скоро протягне туман над річкою. Спочатку клубочитимуться в тумані дерева, і тільки після того запарує вода. Тим часом можна думати про що завгодно: про те, що робить тепер під кущем бурундук, і чи сплять коли-небудь мурашки, і чи буває їм холодно над ранок.

Дуже добре бувало наприкінці ночі.

Але сьогодні, коли Таня прокинулася, зірок уже було мало: одні зовсім згасли, інші тільки блідо світилися на краю обрію.

«Навряд чи добре сьогодні буде, — подумала Таня, — адже Коля також збирався з нами».

І одразу вона почула стук. Це у віконце двічі постукав Філько.

Таня в темряві наділа сукню, накинула на плечі теплу хустку і, розчинивши навстіж вікно, швидко виплигнула у двір.

Філько стояв перед нею. Очі його в блідому сутінку мали дивний колір, блищали збуджено, а вудочки лежали на плечі.

— Ти чого це так пізно? — спитала Таня. — Не накопав черв'яків ввечері?

— А ти спробуй у місті їх накопати! — хрипко відповів Філько. — Ще не пізно, прийдемо саме вчасно.

— Так, це правда, — сказала Таня, — з черв'яками у нас погано. Мою вудочку взяв?

— Узяв.

— Ну що ж, ходімо? Чого ждати!

— А Коля? — здивувався Філько.

— А й справді, Коля! — І Таня навіть трохи поморщилася, наче зовсім забула про Колю, наче не згадала про нього в ту саму хвилину, коли прокинулась і глянула у вікно на зірки. — Ми почекаємо його на набережній у провулку, — сказала вона і тихо свиснула своєму старому собаці.

Той навіть не поворухнувся під сінцями. Тільки глянув на Таню, немов хотів їй сказати: «Досить! Хіба я мало влітку ходив на річку з тобою по рибу, взимку на ковзанку і хіба не я так часто носив у зубах твої сталеві коєзани! А тепер досить. Ти тільки подумай, ну куди я піду так рано!»

І Таня добре його зрозуміла:

— Гаразд, — сказала вона, — лежи.

«Але, можливо, кицька піде?»

Таня покликала:

— Козак!

Кицька підвелась і пішла з усіма своїми котенятами.

— Навіщо вона тобі? — спитав Філько.

— Мовчи, мовчи, Філько, — сказала Таня. — Вона знає не гірше за нас, чого ми йдемо на річку.

І вони пішли, дедалі