Лев Уланів - Лютий шаленів хуртовинами

— Лягай! — наказав йому солдат, поводячи автоматом. Бандит ліг, кинувши на конвоїра лютий погляд. Але конвоїр тільки посміхнувся:

— Звикай, звикай до свого становища. Нічого вовком дивитися.

Скрипіли сани, морозний вітерець обпалював щоки. Обабіч дороги стояли похмурі ялини. За лісом визолочувався зимовий світанок. Конвоїри підняли коміри і майже не звертали уваги на затриманих.

Прикидаючись, ніби він спить, Чорний гарячково обдумував план втечі, але нічого путнього не спадало на думку. Десь жевріла надія на Чапку, та в душі бандит був згоден з Сичем: Чапка не виручить їх, а рятуватиме себе.

Раптом Чорний відчув, що його хтось штовхнув. Це був Веселий. Він закрив спиною Чорного і сунув йому під ніс свої зв’язані мотузкою руки.

Чорний миттю зметикував. З люттю вчепившись зубами у вузол, він намагався розв’язати його. За півгодини це йому вдалося. Веселий поворушив кистями занімілих рук і відсунувся од Чорного.

Раптом сани різко зупинились, затріщали голоблі, коні злякано здибилися. Солдати миттю скочили на землю і залягли. Але навколо було тихо. Попереду, на дорозі, височіло щось чорне і безформне, а над ним темніла людська постать з розкинутими руками.

Солдати знітилися від такого незвичайного видовища. Із саней почувся зловтішний смішок. Конвоїр рушив уперед, тримаючи напоготові автомат. Підійшовши ближче і пильно вдивившись в імлу, він полегшено зітхнув: на дорозі лежала корячкувата ялина з настовбурченим кривим гіллям.

— Хам йому чорт, — вилаявся конвоїр, — а я думав — людина висить.

— Схоже було, — згодився з ним інший солдат. — Що ж робити? Тут ми не проїдемо.

Але вони не встигли вирішити: трапилося несподіване.

Коли два конвоїри одійшли до завалу, залишивши біля саней одного, Веселий, вивільнивши руки, сильним ударом збив вартового і схопив його автомат. Потім щосили закричав:

— Утікайте, я вас прикрию!

Чорний і Сич із зв’язаними руками вмить злетіли з саней і побігли. Майже поряд бігли Смурий і Великий Джек. Вони мчали навпростець через хащі, обдираючи до крові обличчя. Позаду лунали глухі автоматні черги.

Зупинились тоді, коли вже можна було не боятися погоні. Важко дихаючи, сіли на повалену стару клину. Щохвилини озираючись, почали розв’язувати один у одного мотузки на руках.

— Ну, здається, пощастило. Шкода Веселого, певне, прикінчили його.

— Облиш, — заперечив Великий Джек, — Веселий втече, не вперше!

І ніби стверджуючи його слова, пролунав посвист. Бандити схопилися на ноги, але Великий Джек застережливо підняв руку:

— Спокійно, це Ігорок.

Він засунув два пальці в рот і заливисто, по-розбійницьки, свиснув. Незабаром на галявину вийшов Веселий, збуджений і задоволений, хоч і хитався від утоми.

Кинувши у сніг автомат з пустим магазином, він важко сів поряд з іншими й сказав:

— Ледве втік, браття. Оця штуковина врятувала, інакше б амба, — і кивнув головою на автомат.

— Перестріляв чекістів? — поцікавився Чорний.

— Ніби так, а втім, брехати не буду. Не бачив їх мертвими. Відчепилися — то й добре!

Кілька хвилин мовчали, відпочиваючи. Нарешті, стомлено підвівся Ігор Веселий. У карних злочинців він був наче за головного.

— Ну, хлопчики, пора. Бувайте здоровенькі, громадяни. Не згадуйте лихом.

— Заждіть! — спинив його Чорний і швидко перезирнувся з Сичем: — Ви вважаєте, що ми невдячні люди? Ми вас так не відпустимо. Відпочинете в цьому лісі, з життям нашим ознайомитеся. Сподобається — залишитесь назавжди. Життя в нас розкішне — їж, пий, гуляй.

— Е ні, це не для нас, — заперечив Веселий. Мн в політику носа не сунемо. Справа дуже небезпечна. Ваше заняття, хлопці, п’ятдесят восьмою статтею пахне, а це иам не до вподоби. «Вишку» дістати — приємного мало.

— Усі будемо на тім світі, — понуро усміхнувся Чорний.

— Воно так, але я вважаю за краще потрапити туди якнайпізніше.

— Ну, а що ж ви робитимете? — спитав Чорний. — Куди подастеся? По лісу, певно, чекісти нишпорять, знову схоплять.

— Таке може статися, — згодився Веселий, — якщо не поталанить.

— Я ж і кажу: ходімо з нами, пересильте лиху годину, перечекайте день-два, а там видно буде. Схочете піти — ми вас виведемо з лісу, до самого Львова проведемо. Ну?

Веселий, Джек і Смурий переглянулись.

— Він діло каже, — промурмотів Великий Джек. — Пересидіти треба.

— Як ти, Смурий? — спитав Веселий.

Той кивнув на знак згоди.

— Ну що ж, підемо, мабуть. Веди до своїх.

Ішли лісом довго, петляли, натрапляли на власні сліди і, нарешті, вибравшись на невеличку круглу, як п’ятак, галявину, зупинились.

— Почекайте трохи, — сказав Чорний, — ми зараз.

Ганка сумувала. Ільїн не приходив додому вже тиждень, а їй дуже хотілося побачити його. Дівчині весь час здавалося, що Андрій от-от має зайти в хату, але його все не було. Дні минали неспокійні й довгі. А надворі, як на зло, хуртовина, носа на вулицю не покажеш. Сьогодні, швиденько покінчивши з нехитрою хатньою роботою, Танка весь день тинялася без діла, доки не зайшла в кімнату Ільїна. Сіла на ліжко, замислилась.