Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Наступні тижні для Бенедикта були просто казковими. Він не міг повірити, що, лише раз ризикнувши, добився такого життя, якого хотів. Він не переймався майбутнім, жив лише теперішнім моментом. Знав, що скоро закінчаться гроші, що потрібно буде їх десь заробляти, та вирішив, поки вони ще є, про це не думати.

Бенедикт мав те, про що мріє кожна сімнадцятилітня людина, — мав свободу від батьків, хороше спілкування і два навушники у вухах.

Найпершою метою його втечі з дому було принесення в своє життя більше чарівних моментів. Таких, як стрибок з мосту чи як нові знайомства. Бенедикт усе життя був дуже скромним, ніколи ні з ким не спілкувався, а насправді ж той процес йому неабияк подобався. Він, як виявилося, любив відкривати для себе нових людей.

Зі дзвінком до Анни він не затягував. Спеціально для цього придбав собі нову сім-картку. А коли набирав її номер, ловив себе на тому, що пальці абсолютно не слухаються — таким великим бажанням було поспілкуватися з нею.

Та коли він почув у трубці її голос, на його обличчі розпливлась усмішка.

— Алло.

— Привіт, це Анна Володимирівна?

— Бенедикте! А я думала, що ти вже не зателефонуєш, — впізнала дівчина. У слухавці чулися якась музика і чийсь не надто талановитий спів під пісню Майлі Сайрус[5].

— Хто це там співає?

— Та це Ліза бешкетує.

Дівчата були в Анни вдома, в її кімнаті. Тут вони проводили більшість вільного часу: ділились таємницями і розмовляли про хлопчаків.

Саме тут Ліза забувала про всі свої комплекси. Навіть зараз вона стрибала по кімнаті, виконуючи різні танцювальні па, хоч вони в неї виходили доволі смішні та незграбні. Проте тут, у цій кімнаті, Лізі