Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

Принаймні таке було враження. Але болю від цього удару він уже не відчув — настільки сильним виявився біль від першого. У ньому почала помалу розчинятись його свідомість.

Але повністю не знепритомнів. До нього долітала якась розмова, він відчував, що його тягнуть за руки. А далі з’явилося коротке відчуття польоту й удар головою об підлогу. З тим самим пронизливим рипом зачинилися двері, віддаючи луною у металевому просторі. Потому настала тиша.

Помалу-малу він оклигував. Навколо стояла пітьма. «Підлога», на яку його кинули, виявилась розрівняним щебенем. Це добре відчувалося щокою, руками та колінами. Поступово він зміг глибше дихати, минав біль у животі, зате починало ламати шию десь усередині, голова поверталася важко.

Що ж це таке? Куди він потрапив?

Підібгавши ноги, Андрій став на коліна, а потім підвівся, спершись на стіну.

Одразу стало зле, і він знову сів. Чи не завдав цей диявольський удар якоїсь серйозної шкоди нутрощам? Що відбувається? Чому несподівано він став жертвою цього жорстокого нападу? Чому його кинули й зачинили в цій споруді? Що це до біса таке? При всьому бажанні Андрій не міг цього збагнути. Ясно було одне — він втрапив у паскудну халепу. Та ще й яку!

Обережно сперся потилицею на стіну і провів рукою по щоці, стираючи пісок. Відчуття, що сталося щось жахливе й незворотне, пригнічувало. Йому давно вже не доводилося потрапляти в неприємні ситуації. А тут вляпатися у таке… Що це, випадковість? Збіг? А якщо ні, тоді чому? Адже він нікому тут нічого не зробив та й узагалі опинився у цьому місті вперше і нікого не знає. Зовсім стороння людина, що прийшла сюди випадково. Його ж навіть не пограбували! Тоді що це могло означати? Що він несамохіть, блукаючи цими задвірками, забрів куди не слід? Де, можливо, відбувалося щось таке, що свідки були зайві? А що ж тут робилося? Двоє мужиків забивало кілок — і все.

Питань була купа, а відповіді — жодної. Він ще довго подумки перебирав ці питання. Аж раптом йому пригадалася білява Іринина сусідка, яка, до речі, його сюди й направила. Саме так, адже він чітко дотримувався напрямку і був упевнений — дістався саме туди, куди вона вказувала. Невже навмисно заманила в пастку? А може, жінка його з кимось плутала? Ну, звичайно. Його взагалі не мало бути в цьому клятому містечку. Тоді виходило, що ці люди когось чекали, і замість того їм трапився Андрій. Тому його й не пограбували, навіть не обшукали… Просто захопили в полон, упіймали. Отже, по нього ще повернуться. А якщо все-таки його ні з ким не плутають? Якщо полювали саме на нього? Безглуздя якесь. Ніхто ж не знав, що він тут з’явиться. Ніхто?

А справді, хто міг знати? Іван Бідованець? Іванів колега з Галютина? Повна дурня! А ще… Ця думка його пропекла. Ліна… Пригадалися її заплющені очі та уривчасті фрази, зміст яких тоді здивував. «Не розповідайте нікому про мене, навіть їй…», «Не віддайте листа комусь іншому…» Щось іще… Таке, що мало трималося купи, віддавало якоюсь недолугою загадковістю. Тоді Андрій пропустив це повз вуха, не звернув уваги.

Сюди він приїхав на її прохання, на прохання своєї пацієнтки, якій багато завинив. Чи могло це виявитися суттєвим? Та не могли ж ці люди знати, що Ліну вкусить його пес, що потім у дівчини станеться реакція на новокаїн і, як наслідок, анафілактичний шок, який трапляється один на тисячу випадків, а пізніше вона пошле сюди замість себе свого «рятівника»? Маячня, нісенітниця. До того ж розмовляючи з тією сусідкою в під’їзді, Андрій і словом не прохопився про Ліну. Ні, це не те…

Він сидів, відчуваючи потилицею приємний холод стіни. Біль став тупим і далеким, і це давало волю важким, неприємним думкам. Андрій поволі підвівся, обдивився. Очі вже звикли до темряви. Світла, що проникало в гараж крізь кілька дрібних щілин десь аж під стелею, ледве вистачало, щоб розрізнити власні пальці перед очима. До того ж надворі швидко вечоріло.

Обійшовши гараж, Андрій переконався, що він пустісінький, а двері щільно зачинені. Зовні споруда виглядала залізною, але всередині металу не відчувалося. Стіни вкриті пластиком, як у фінських будиночках. Отже, гупати по них немає сенсу: ніхто не почує, тим більше, що гараж стоїть на відлюдді. Ззовні сюди також не долинав жодний звук. Це була клітка. Гірше, ніж клітка. Ще вчора такого навіть уявити не можна було. Вчора він жив своїм буденним і звичним життям. Хоча…

Учора його життя все-таки почало робити якісь вихиляси. Навіть не вчора, а ще раніше. А починаючи з поїздки у приміському поїзді, воно перетворилося на суцільний стрес. Усе, що відбувалося досі, мало пояснення. Те, що трапилося якусь годину тому, пояснення не мало. Хоча і ці, й учорашні події сприймалися Андрієм як одне ціле, один блок.

І думки знову повернулися до Ліни. Хай там як, а ще тоді дещо видавалося підозрілим. По-перше, лист, прохання не розповідати про себе. Далі, і це спало йому на думку лише тепер, дуже дивний її маршрут. З Києва дівчина якимось чином опинилася на Волині, причому їхала кудись приміським поїздом. Куди? Звідки? І для чого? Щоб потім їхати хтозна-куди, у цей клятий Галютин? Зранку, відійшовши від наркозу, вона йому сказала, що їхала до Галютина на зустріч з Ірою. Тоді чому Ліна опинилася в тому поїзді? У поїзді, який ішов з Луцька на периферію, у зовсім інший від Галютина бік? Усе це не вкладалося в голові. Як інтелігентна емансипована дівчина, в обличчі якої ще проглядали дитячі риси, могла бути пов’язана з усіма подальшими подіями? Андрій усвідомлював, що зовсім не знає її, однак відмовлявся вірити в подібне. Водночас він чим далі, тим більше схилявся до думки про наявність зв’язку між його появою в будинку з супутниковою антеною й теперішнім незавидним становищем.

І раптом він згадав. Лист! У нього все ще залишався Лінин лист.