Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

— Делайте, что хотите. Отвоевался я. Хоть в Сибирь, хоть под расстрел. Но… Есть у меня здесь молодуха. Давно с ней… Сынка прижили…

— Ху-у-у, — вкотре здивовано покивав Крижень. — Гаразд, підеш до неї. Поки… Там буде видно, — до капітана: — І йому папірець зробиш.

— Іванович… Я ж… та мене ж… — забубонів капітан.

— Роби, що кажу. Тільки простеж, хто й куди піде… — і до «диких»: — Займатися зараз вами ніколи. А в понеділок, як Бог велів, — до мене на сповідь. Подумаємо, що з вами робити… — до росіянина: — А ти переходь на мову. Тобі ж ліпше.

— Та вже, вже переходжу, — затараторив той. — Який тепер з мене в біса москаль?

— Ну все, пиндючте собі по хатах, — і сказав їм таке напутнє слово: — Тихо мені сидіть, щоб не чути вас було й не видно. Не дай Боже хтось щось утне! Запхаю гранату в дупу й кільце висмикну. А я так цього не люблю…

— Та вже досить з нас, — сказав учитель, — досить з нас гранат.

Чоловіки радісно стали дякувати й втирати скупі чоловічі сльози.

Капітан дивився на все це, не вірячи власним очам.

— Наберуся я з вами біди, товаришу полковник. Уже скільки на мені висить цих… Прощених… Скільки можна?

Крижень скоса зиркнув на капітана, на сиротинець, де щойно продзвенів дзвінок чи то на урок, чи то з уроку, й пояснив:

— Питав апостол Петро в Господа: скільки разів прощати братові моєму? Чи до семи разів? Ісус відповів: до сімдесяти разів по сім… І ми, грішні, ще раз можемо простити. Але зрозумій головне: тепер вони не стріляють, їм того лісового життя вистачить до кінця віку. Побудуть вдома, відігріються… А з понеділка…

— Та я це розумію, але ж… Закон є, порядок.

— Ми в цих краях, капітане, і закон, і порядок. Без нас усе тут розвалилося б до бісової матері… Давай, веди їх, — кивнув у бік лісовиків.

Капітан поправив кітель, затягнув тугіше пояс і скомандував:

— Ну, що, дике плем’я, кроком руш, а я за вами. Тільки так, — обурено вказав пальцем на покинуту зброю, — своє барахло несіть самі. Носильником я не наймався.

Учитель передав комусь свій сидір, узяв під пахву зброю і став у голові своєї невеличкої армії.

— Ходімо, хлопці, — звернувся до своїх. — Ходімо, братики мої. Відгуляли…

Івченко знизав плечима, показуючи Крижневі, мовляв, навіть таке диво у світі трапляється, і посунув услід за ними.

Крижень задумано постояв хвильку, махнув до когось рукою й рушив у бік дитячого будинку. Із кущів неподалік висунувся Трохимович у куфайці й ватних штанях, з «штурмґевером» напереваги. Він поспішив поділитися своїми думками, наздоганяючи полковника:

— У мянє адна ідея, Іванавіч… Скажу табє так: треба з гетих усіх марадзьорав свайо войска арганізаваць. Пацєшния войскі, як у цара билі. І хай адзін аднаму б’юць морди, а ми, як сєнатари в ложках, будзєм сядзєць і глядзєць на бітви гладиятарав.

— Звідки у тебе в голові стільки дурощів? — здивувався, розводячи руками, Крижень. — Звідки?

— Гета усьо, што ад вялікага розуму, — в очах Трохимовича грали веселі бісики. — Таму кніг многа читаю і думаю пра розния цікавия речи. Скажу табє так: у нас адна баба в вьосачкє…

— Заткайся, старий! Дай подумати. У нас тут точно щось намічається серйозне. Не подобається мені все це…

— А мнє всьо падабаєцца: і восєнь, паглядзі, якая пригожая, і дзень цудовни… І яшче гетия жевжики лясния пачкамі в палон здаюцца. А жанчини якія на вуліцах разгульваюць! Карамєлькі! Гета толькі жиць і жиць!

— Правду кажеш, старий. Аби дали жити, то можна було й пожити…

Зайшли на подвір’я сиротинця. Трохимович заховав автомат під куфайку, але так, що з-за потилиці з коміра стирчало дуло, з-під поли — приклад. До них підбіг хлопчик років семи й обняв Крижня за ногу. Той погладив його по голівці, нахилився до хлопчини й голосно, щоб той почув:

— Що, Іванку? Радий за батька? — хлопчик покивав. — Молодець, що напоумив його. Тепер твій тато буде вдома, а не гарцюватиме по лісу, як лось по кукурудзі. Ну, біжи собі, грайся, на тобі цукерку.

Дав Іванкові цукерку, і малий погнав до своїх друзів. Крижень все ще задумано глянув йому вслід і просичав крізь зуби:

— Чому я нічого не знаю про спецзагін на МОЇЙ території? А я так цього не люблю…

У Трохимовича з обличчя зійшла посмішка.

— Спєцатрад — гета дренна, — вирішив він.

— А я тобі про що? Хріново, я б сказав навіть так…

— І што будзєм рабіць? Га, Іванавіч? Скажу табє так: гетия сволачи кров пусцяць, а нам отвєчаць пєрад начальствам!

— Ну ти