Костянтин Артемович Когтянц - Монети для патріарха

частини російських драгунів залишалися шаблі, попри царський наказ, щоб були лише шпаги та палаші. З усієї зброї Яків найкраще володів списом, проте спис видно здалеку. Шпагою чи шаблею він володів теж не найкращим чином, проте коли колеш шпагою на повному скаку, ворог здебільшого не встигає відбити удар. А в обороні можна ефес підставити. Ваганням Якова поклав край ще один кінь без вершника, що пробився через підлісок. Легко впіймавши його, Ґава прив’язав до луки сідла дві петлі, які зробив з Петрового пояса, і вставив у них спис, який тепер лежав уздовж кінського крупа. Якщо доведеться заходити до якогось села, то списа сховати можна. Ще подумав і перев’язав темляк із середини списа на кінець, для ноги. Хай буде не просто темляк, а козацький ножник, бо при ударі списа у супротивника віддача бувала такої сили, що, хоча й дуже рідко, але траплялося, що аж відривало руку. Козаки петлю одягали не на руку, а на ногу, і віддача ділилася навпіл. Тепер треба було визначитися, куди прямувати.

На Січ чи на Дон? Там якісь заворушення, згинути легко. І на шляхах подвійні, потрійні кордони.

Раптом Ґава згадав — існує ще один гетьман, ще одне, нехай нечисленне, козацтво.

* * *

Сулейман, якого, до речі, звали Ахмедом, а Сулейман — то титул, що його носив глава школи магів, яка виводила свій родовід од Сулеймана ібн Дауда, як мусульмани називали біблійського царя Соломона, — витер спітніле чоло хусткою.

Він намагався спіймати летючого джина (так Сулейман називав тих, кого Мар’яна називала лятавцями, — обоє були дуже далекі від істини), але джинів виявилося двоє. Як наслідок — він, найпотужніший чаклун ісламського світу, мало не відправився перевіряти, що зі сказаного в Корані про потойбічний світ — правда, а що — ні, джинів же знесло на північ. (Спроба вловити магічно — то вам не аркан кидати. Якщо, не дай Аллах, справа зірветься, то ворога відкине якнайдалі. Ще добре, що самого разом з будинком не закинуло кудись далеко. Як колись Алла-ад-діна, що його гяури Аладіном обзивають.) Сулейман не зрозумів, як це вийшло, але побачив, що джини впали до тих двох чаклунів, які двічі вбили його учня. Слабенькі чаклуни, хоча… в деяких питаннях вони, можливо, й не такі вже й слабенькі. Треба діяти відповідно.

Сулейманом керувало не тільки відчуття помсти, хоча вбитий був не лише його учнем, але й його очима, вухами та руками в Гетьманщині. Наявність людини в Батурині давала йому зайві шанси при султановому дворі, бо перетворювати прості речі на золото не вмів жодний маг. Треба було кар’єру робити. Якби йшлося лише про мертвого, Сулейман махнув би рукою — все одно назад не повернеш. Проте ці двоє зіткнулися з джинами, і, можливо, ті їх чогось навчать. Та й вони одне одного — адже не могло бути такого, аби вони вміли одне й те саме. Можуть повстати два сильних маги. Конкуренти й вороги. Треба їх знищити. Тим більше що вони прямують — Сулейман сам не зрозумів, як втямив, але втямив, — вони до Дамаска прямують.

* * *

Інший чаклун теж замислився. Що трапилося, він частково бачив у діаманті, частково відчув через коливання астралу, але частково не зрозумів. Отже, як виявилося, гонець — чаклун, причому володіє закляттям, яке чи то підкоряє змій, чи то дозволяє викликати велетенську зміюку невідомо звідки (цього маг не зрозумів). Потім, як здалося чаклунові, сердюк притяг до себе когось уже точно з іншого світу, відбивши того в Сулеймана. Насправді все було майже навпаки — лятавці від Сулейманової прив’язки відірвалися самі, проте Мусієва та Мар’янина сила подіяла на них, як певний поклик, чого вони, знесилені магічним двобоєм, не встигли навіть і зрозуміти. Але усіх цих тонкощів чаклун-спостерігач не втямив, отже запідозрив, що Мусій — чаклун надзвичайної сили, що, ясна річ, було перебільшенням у сотні разів.

Чаклун дещо знав про старого при гетьмані, навіть одного разу пробував його з'їсти — після чого місяць не міг навіть люльку свою магією запалити. Не дуже вже добре був колись навчений цей старий, проте силу мав, і захист йому хтось добре поставив.

Два чаклуни прийшли до однакових висновків, проте засоби в них були різні.

* * *

Ільченкові довелося поступитися мулом жінці, а сам він, як і хлопець-лятавець, ішов поряд.

Йому дуже кортіло запитати: «Ви ж умієте літати?», — проте побоявся. Їхали (та йшли) мовчки.

— Я гадаю, — якось весело (весело!) сказала лятавка, — що до села ми не підемо. Тоді, — вона показала на якусь споруду з очерету, — можна заночувати тут.

Мусій бажав би щось таке, де раніше ніхто не бував, та жінка спокійно пояснила:

— Тут я почую, якщо люди з’являться… за півмилі я поручуся. Але це не всюди так, бувають і такі місця, де кроків за сто, не більше. А тут востаннє люди були вісім діб тому.

Мусій зрубав підхожу за товщиною гілку, насадив на неї багнет і попрямував до річки; щоправда, минула добра година, перш ніж він здобув пристойного за розміром ляща.

Сам обмежився шматком хліба і не підходив до куреня — щоб від вогню не засліпнути. Мало що там лятавка гадає… і чи вона правду каже.

Наближення лятавки Пройдисвіт відчув потилицею, причому відчув, що це саме вона.

— Я тобі грибів принесла. Знайшли і засмажили.

Правило, що вартовому не можна їсти й розмовляти навіть у регулярних арміях, з’явилося порівняно недавно, тому сердюк подякував і закусив — головним чином, курявками,{20} але траплялися й червонюхи.{21}

Що ж, непоганий додаток до хліба.