Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Вацлав Прохазка — нотар тутешнього сільського уряду — муркнув собі під ніс, коли привели Івана, підписав цидулку і пішов на свою квартиру, що наймав у Прінца Рудольфа. Ні м’який матрац, ні пухкі білі перини довго не могли заколисати нотаря. Дивиться в потемок, і перед його очима з’являється піджупан[40] Грайс. Як заздрив йому Прохазка! Буквально за два роки той дослужився до високої посади. Під його владою тепер стоять усі начальники окружних управлінь. О, то є, прошу вас, важна птаха! Він, Прохазка, можливо вже ніколи не дотягнеться до такої посади. Божечку, за що його закинули на двадцятому році служби серед оці дикуни? Невже десь прорахувався, схибнув? Невже не догодив комусь? За що, за що така покута?

Начальник окружного управління — отой бездара Надь Грегор, котрий добре розуміється лише у міцних напоях та парфумерних запахах жінок, — так той, прошу вас, каже, же то є благодійність, і ми, чехи та словаки, маємо нести сюди, у гори Австро-Угорщини, культуру святостефанської корони та родини Габсбургів, культуру нової республіки, же ми мусимо застановити розвій революції, що вибухнула у центрі Європи. Божечку мій, Божечку мій, не розуміє отой старий, утлий пан Надь Грегор, же тому народу — дикому, голодному, злому — треба не культуру, а хліба і пендрик[41]! Пендрик, пендрик і хліба, прошу вас! Інакше з цього народу вийде ціла банда розбійників-злодіїв, або його винищить більша раса чи нація… Пендрик і хліба! Інакше їх не усмириш…

От маємо, прошу вас, нині. П’ятьох відправили до окружного управління. Судити будуть неодмінно. Два смертельні випадки. І то, прошу вас, на пасхальні свята, коли треба сповнюватися благості, радіти природі, милуватися чарівним цвітінням черешень, яблук, слив, коли природа дише по-особливому приємно. А вони обплювали все: і богослужіння, і природу, і своє село.

Пан нотар перевернувся на лівий бік, заохтів, бо натоптаний їствами та питвом живіт тріщав, як розпухла бочка. Йому ставало душно. Прохазка відкинув гарячу перину, сів на краєчок ліжка. Можна б і вікно відчинити. Але страшно, прошу вас. Може якийсь розбійник залізти і задавити.

От, прошу вас, Силів лайдак[42]. Їх преосвященство так і заявили, що то — святовідступництво, богохульство, глум над його померлою донькою, і вони не хочуть таких терпіти у своїй парафії… То є, прошу вас, великий гріх, котрий ніякими молитвами не спокутуєш.

Що маю робити, прошу вас? Що?

І лише тоді, коли нічна пітьма почала стулювати йому кліпки, вирішив, що сам вестиме допит.

Івана заперли у невеличкій кімнатці, що мала одне віконце на вулицю. Та й то решіткою-гратами затовчено. Сів собі посеред камери, поклав на долоні голову та й думає, що йому робити. Та робота тут одна — сидіти. Якби не той Клин, хіба б він сюди попав?..

Подумки перенісся до нянька. «Тяжко ’му буде самому. Зостався, як на погорілому…»

Роззирається по кімнаті-камері: лише звідти, крізь ото залізне пруття, прокрадається слабеньке сіре світло.

У суміжній кімнаті хтось захарчав. Іван підходить до вікна, спирається на нього ліктем і дивиться аж до сліз у зажурену ніч. Раптом чоло торкнулося холодного заліза. Обіруч схопився за решітку, потряс нею. Щось скрипнуло. Мабуть, цвяхи рушилися. Ще раз насильці сіпнув на себе, і решітка-грати відірвалися од віконниці. Сторожко оглянувся. Руки ледь-ледь затремтіли. Обережно поклав решітку збоку, коло ніг, відчинив вікно, що заспівало при цьому, як молодий півень. Прислухався до голосного хропіння, а потім натиснув на замок другої шибки. Вікно відчинилося навстіж. Іван вистрибнув крізь нього на м’який килимець курячника-спориша. Витер об штани спітнілі долоні. Озирнувся на вікно. Воно зяяло, як верша, що чатувала на здобич.

…Нянько стояв коло перелазу. Після того, як забрано синів на війну, часто виходить з хати сюди, до вулиці, стане собі коло ворітниці, і перед його очима в потемку пропливає все життя — довге та багатодітне… Ба ци доправди кажуть, що війна скінчилася? Айбо чому дітей не відпускають домів? Може, новий празький урядовець хоче продовжити її?

Та що це? Чи не примарилося? Ніби Іван надійшов? По кроках чує, хоч і не бачить добре.

— Завернули, синку? — спитав і поклав руку на його плече, аби удостеменитися, чи справді то син.

— Не завернули, няньку. Айбо, як узнають, хто битку починав, та одпустять. Нащо будуть держати? — спокійно відповів Іван. — Ото все Клин позаварював.

— Ба ци й ти щось не заварив із тим Клином, мара би ти не приснилася?

— Не заварив, няньку. Я лишень прийшов повісти вам аби-сьте-ся не журили. Усе то уладиться…

— Дай, Боже, аби ся уладило…

Іван повернувся до дверець, і старий Сила уявив собі жандармів, котрі скручували та в’язали синові руки. Його ужалило у серце ото видисько і раптом виповів:

— Постій іще мало.

Він дивився на сина. Довго, неодривно. Кортілося обняти сина, притулити до грудей, як малу дитину. Та заново лише поклав тяжку руку на плече, і по тілу побігло щось тепле, як купіль. Він на очах одужував, випростувався, щедрів. Хотілося стояти отак і ні про що не думати. Лише якби коло нього був він. Отакий, як є: мовчазний і спокійний. Ще не так давно цабав у довгані-сорочці, а тепер старому треба голову здвигати, аби заглянути синові в очі.

— Кажуть, попового сина завернули, — ні з того ні з сього сказав Сила. — Якби і тебе завернули, неборе, бо як ото самому. — і ніби якийсь ощипок-вівсяник застряв у горлі та не пропускав більше слів. А по хвильці: — Візьми, неборе, у тайстрину паски та солонини.

— Не треба, няньку, я скоро повернуся. Лишень не журіться… Но, та мені