Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

class="book">— Ти бажаєш за суддю брата Вратислава, зрадженого і замученого? — спитав воїн Світовидів, — зупинись, Прибиславе! Не врятуєш ти цим люд свій, лише в рабство люте обернеш, і зникнуть славини з землі цієї, наче й не було їх! Подивись на чорного жерця — це ж вовк Фенрір, а церква його — змій Мідгарду, і обидва шукають, кого б пожерти!

— Скажи, Велимире, волхвам своїм, — мовив Прибислав, — що скінчена борня наша…

Хай ідуть незгідні до хижан, чи до прусів, чи перебираються до вас — з тим і край союзу нашому. І вам раджу — піддайтеся. Бо неминуча ваша загибель, і сліпі ворожбити руянські, бо не бачать її.

— Брат твій, Прибиславе, — озвався руянець, — долі своїй йшов назустріч, її не лякаючись. Те саме зроблять руянці, а ти іди, приміряй саксонського нашийника. Та будь-яка смерть краща за собаче життя!

Коли повернувся додому Велимир, то оповів Віщому про все, що чув і бачив.

Зітхнув старий Молибог:

— Самі ми лишилися нині, воїне. Ні хижанам, ні прусам не зібрати того війська, що було у Прибислава. Задавлять їх поодинці, а ми… Ми — остання твердиня Богів наших і маємо стояти насмерть, хоч би отой твій змій Мідгарду, Велимире, підвівся біля наших берегів…

А сонце виринало з хвиль морських наперекір усьому, і щоранку сяяла у рожевім світлі Аркона — найдорожча коштовність Руяну. І вірив Велимир, що житимуть Боги славинів, доки є у них оборонці і молільники. Слова знайомих молитов мали присмак терпкого меду, скуштованого в день присяги, а лик Світовидів з роками все більше зливався в пам’яти з рисами загиблого в обороні Руяну русича Величара…

«Не можна їх зрадити… Не можна!»

* * *

Вальдемар, конунг Данії, рішучий і відважний, і кров хоробрих у жилах його…

Прабаба конунга — принцеса англів, баба — принцеса свеїв, мати — з Руси далекої, донька Мстислава-конунга, онучка славетного Володимира, Мономахом прозваного.

На честь прадіда свого, ніколи не баченого, і має Вальдемар незвичне для данця ім’я.

При всьому тому Вальдемар справжній вікінг душею і тілом. Ще зовсім юним бувши, бився герцог Вальдемар зі збунтованими ярлами, захищаючи честь стягу конунгів і втратив у тій битві найкращого друга — лицаря Стіґа Хвіде.

П’ятнадцять літ пройшло з того часу, зайняв Вальдемар трон предків своїх, та не забув про загиблого друга. Рід Хвіде любий конунгу, а найлюбіший — Свейн Хвіде, брат Стіґа, ярл Гельсінгньору.

Родич Свейна, Гаральд з роду Скаженого Вовка, ярл Фенгонборгу, теж був в милости у конунга. Задля приятеля свого визнав Вальдемар Данський його нешлюбного сина спадкоємцем титулу і замку.

Вчасно визнав, бо незабаром Гаральд з Фенгонборгу наклав головою, а син його, Хальфдан Гаральдссон, намірився іти в ченці, батьків гріх відмолювати.

Дав Хальфдану права батькові конунг Вальдемар, бо і сам не був безгрішним.

Мав конунг дружину, красуню Соффі, свейку, начебто любив жону свою, та їхав якось через селище поблизу Роскілле і побачив селянську дівчину, що вибігла подивитись на пишний лицарський оршак.

Того ж дня прислав конунг за дівчиною людей, та відмовилася їхати з ними донька бонда. Тоді Вальдемар приїхав сам, згріб дівчину в оберемок, посадив на коня і відвіз до Роскілле.

Стала Тове-селянка двірською панею, а вбирав її конунг в сині оксамитні сукні, золотом шиті, та обдаровував золотими прикрасами. І мав од неї сина Крістофера, якого любив чи не більше від законного принца Кнуда.

Ось тому і зробив конунг ярлом молодого Хальфдана, поступаючись проханням його батька.

А Соффі, свейка, зненавиділа лютою ненавистю і суперницю, і чоловіка, і друзів його.

Зненависть же Соффі підсичує і роздмухує Абсальон, єпископ Данський.

Його превелебність родом з Вілланду* далекого, і дивляться данці на нього як на чужинця.

І зовнішність має незвичну його превелебність — тонкий, смаглявий, чорноокий, сиве тепер волосся колись було чорне, аж лискуче.

Тому й прозвали єпископа в Данії Чорним Вовком.

Його превелебність, як і заповідали апостоли, лагідний, наче голуб, і мудрий, наче змій. Інакшим бути й не можна на цій напівпоганській Півночі, де люди часто лише на шиях носять хрести, а душі їхні погрузли в темряві.

Три десятки літ викорінює Абсальон поганство на землі данській, і слухають його конунги, і оберігається чистота віри.

А що втікають нащадки вікінгів цілими родинами на холодний острів Ісландію, то в цьому вина не церкви, а їх самих.

Бо дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і вкидають у вогонь.

Так говорив Христос, і так чинить єпископ Абсальон, розпалюючи очисні вогнища в Роскілле та Гельсінгньорі.

Конунг Вальдемар, що не кажи, добрий християнин і ревний у справах віри, але зверхність єпископа починає його обтяжувати.

Абсальон бачить три причини тому: Тове, Крістофер-бастард та друзі з роду Хвіде.

Єпископ мудрий, наче змій, і коли спалахує будинок Тове в Роскілле, то нема у тому вини Абсальона. Підпалили бо дім слуги королеви Соффі, і вони ж таки простежили, щоб Тове не вийшла з будинку живою.

Його превелебність не помилився: смерть коханки надломила Вальдемара-конунга та повернула його лицем до церкви.

А як може бути інакше, коли серце чоловіка сходить кров’ю від жалю та каяття…

Крістофера єпископ залишив на потім, а конунгу Вальдемару мовив такі слова:

— Чи відомо Вашій Величности, що Святу Церкву і Господа нашого Христа ображає гніздо поганства трохи не біля наших берегів?

— Рюген…, — мовив конунг, — Рюген… Я вже втратив там кращих своїх людей…

Єдина вдала висадка була ще за мого батька, але й тоді не взяли Аркони, а золота не добули зовсім…

— Золото в капищах поганських, — сказав Абсальон.

— Ніхто і ніколи не бачив рюгенського золота, — відказав Вальдемар, — може і нема його зовсім, а я