Світлана Талан - Матусин оберіг

Сонечко перебралося на кінець листочка і, міцно тримаючись маленькими лапками, швидко бігало по ньому, потім зупинилося на мить, ніби роздумуючи, чи правильним шляхом рухається. Олеся всміхнулася комасі, підставила долоньку й легенько струснула її. Сонечко опинилося на долоні, завмерло, потім почало хаотично снувати в різні боки.

– Не бійся, маленьке! – Олеся нахилила голову й піднесла сонечко ближче до обличчя. – Я тебе не скривджу!

Вона піднесла руку вгору й промовила:

Сонечко, сонечко, Відчини віконечко, Та скажи мені, Де маму знайти?

Комашка вибралася на кінчик вказівного пальця, стріпнула крильцями. З-під червоно-краплистого вбрання визирнули менші темні, майже прозорі крильця.

– Любе сонечко, полети до моєї матусі, – попросила дівчинка сумно і, примруживши очі, додала: – Передай їй, що я – погана донька й тепер буду сидіти в тюрмі.

Сонечко стріпнуло крильцями, злетіло вгору, туди, де серед баранчиків-хмаринок зависло жовтогаряче сонце, і за мить зникло з поля зору.

– Лесю! – дівчинку покликав батько. – Ти де?

– Я тут! – озвалося дівча і сміливо вийшло зі своєї схованки.

Олеся зрозуміла, що довго ховатися за кущем не зможе і що швидше сяде у в’язницю, то краще буде для всіх.

– Де ти була? – спитав батько. – І куди йдеш?

– Я пішла збиратися, – відповіла донька, проходячи повз нього до хати.

– Куди? – чоловік здивовано закліпав очима.

– У тюрму.

Батько ледь помітно усміхнувся.

– Сідай, – показав він на лавку, – поговоримо.

Олеся покірно сіла, поклала долоньки на коліна. Її погляд зупинився на пелені синього літнього платтячка, яке вони колись купували разом із мамою. «Незабаром буду носити смугасту піжаму, – подумала Олеся й зітхнула, – а з платтячком доведеться розпрощатися».

– Чому ти його вдарила? – запитав батько.

– Бо Костя хотів зламати замок у моїй тумбочці.

– Невже не можна було якось усе вирішити мирно? Га?

– Я його попередила, але він не зрозумів. Я захищала своє особисте майно, – упевнено й чітко промовила дівчинка. – Мені пом’якшать вирок за зізнання? Врахують на суді те, що Костя хотів викрасти мої речі?

– Лесю, що ти говориш? – здивовано промовив чоловік. – І звідки така… обізнаність? Такі терміни? Ти ж зовсім ще дитина! Маленька дівчинка!

– «Якій рано довелося стати дорослою», – повторила Олеся слова з маминого листа.

– Який вирок? Ти думаєш, що тебе… Ой, дурненька! – усміхнувся батько й хотів її обійняти, але донька відсунулася від нього подалі.

– Не чіпай мене, – серйозно сказала вона. – Хтось побачить і вирішить, що ми з тобою змовилися.

Чоловік не стримався, розсміявся.

– Тобі смішно, а мені не дуже. Тату, коли мене заберуть до в’язниці?

– Лесю, не мели дурниць. Ніхто тебе нікуди не буде забирати.

– Якщо не заберуть, то мене вб’є або тітка Райка, або Костя.

– Не бійся, нічого тобі не буде, – заспокоїв доньку батько. – Хіба що доведеться вибачитися за скоєне.

Олеся промовчала, але вже твердо вирішила, що краще сидітиме за ґратами, ніж вибачиться перед «братиком». Вона вважала, що має рацію, бо вчинок Кості гидкий, тож справедливість має бути відновлена.

Вусата Гора повернулася додому надвечір. Вона одразу покликала на кухню чоловіка й Олесю.

– Є розмова, – сказала, сідаючи за стіл.

Олеся зрозуміла одразу, що розмова буде важкою й неприємною.

– Ти розбила дитині голову, йому наклали десять швів! – Вусата Гора тикнула товстим пальцем у бік Олесі й свердлила її ненависним поглядом. – Чому?!

– Він хотів зламати замок, – ледь чутно промовила дівчинка.

– Костик тебе бив?

– Штовхнув.

– А ти б відійшла – і все! Якби ти мені пожалілася, то я б сама його покарала.

– Вас не було вдома, – сказала на те Олеся. – До того ж, я його речі не чіпала, а він хотів зламати замок, де мої особисті речі.

– Усе! Мій терпець уривається! – скрикнула Раїса Іванівна й так гепнула кулаком об стіл, що Олеся від несподіванки аж підскочила на місці. – Потрібно цьому покласти край, а то ви повбиваєте одне одного!

– Олесю, я ж просив тебе не сваритися з братом, жити мирно, – промимрив собі під ніс чоловік.

– Іди звідси геть! – шумно видихнула Вусата Гора, і її великі груди піднялися вгору й опустилися. – Мені з батьком потрібно серйозно поговорити.

– Звичайно, Раєчко! – закивав чоловік на знак згоди. Олеся вийшла. Вона ніколи не мала звички підслуховувати дорослі розмови, але за нею двері самі прочинилися від протягу, залишивши вузьку щілину. Дівчинка зробила кілька кроків від кухні, але цікавість її зупинила, і вона тихенько, навшпиньки, котячими безшумними кроками повернулася назад. «Так чинити не можна!» – казала вона сама собі й наказувала ногам іти звідси, але вони вросли в підлогу, як коріння дерева в землю.

Вусата Гора довго говорила, яка Олеся нечемна, невихована, часом огризається й зовсім відбилася від рук.

– Я б і надалі терпіла її свавілля, якби не цей випадок, – обурювалась жінка. – У мене одна дитина, і я не хочу її втратити. Розумієш мене?

– Звичайно, Раєчко, дитина – це святе, – улесливо підігравав дружині батько. – Але ж, Раю, зрозумій, що Олеся в мене також єдина дитина, – несміливо нагадав він.

– Трошо, любий, зрозумій мене правильно, – лелійним голоском промовила Вусата Гора. – Чи я ворог Олесі? Чи не розумію тебе? Якби я погано ставилася до дівчинки, то одразу б написала заяву в міліцію, і її ув’язнили б «по малолетці».

– Вона ще малаʹ, щоб… – почав був чоловік, але Олеся вже не слухала.

Дівчинка прочинила двері, зайшла до кімнати.

– Вибачте, але я випадково все чула, – сказала вона. – Що можна з собою взяти до в’язниці? Я піду збиратися.

Груди Вусатої Гори заколихалися, як хвилі на річці від вітру, вона голосно розреготалася.

– Зовсім здуріла! – сказала тітка крізь сміх. – Іди краще до Костика й негайно попроси вибачення.

– Не піду й не буду! – набурмосилося дівча. – Краще вже в тюрму!

– Ось бачиш! – жінка боляче ткнула пальцем у плече дівчинки. – Уперта, як сто віслюків!

– Якщо не вибачишся, то… – затинаючись, почав несміливо батько.

– Здамо тебе в інтернат! – закінчила його думку Вусата Гора.

– Добре! – погодилася Олеся й пішла.

За кілька хвилин вона повернулася. Чоловік і жінка обернулися на її тихі кроки. На порозі стояла Олеся, одягнена у в’язану шапочку та синю курточку. В одній руці вона тримала свій портфелик, другою притискала до грудей теку.

– Що це за «явлєніє народу»? – Раїса Іванівна