Анатолій Заблоцький - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

могилу. Але старенька мати (тепер вона похована поряд з донькою) після довгих вагань оддала Юло зошит, списаний хімічним олівцем. На першій сторінці його було записано німецький переклад кількох слів, якими сказано майже все про дні табірного життя: “нічого не вдієш”, “тяжко”, “мертвий”, “мало”, “погано”… Справді, в тому житті людина могла обійтися тільки цими словами. Всі інші — то вже конкретизація вираженого в них. Можливо, забуто ще одне слово: “хвороба”. Бо разом з голодом, страхом і наругою там їх переслідували хвороби, їхніх маленьких дітей косили скарлатина і дифтерит. Могилки маленьких сирвесців у Європі, певно, давно вже зрівнялися з землею. А тут, далеко від дітей, поховано їхніх батьків.

Війна розкидається життями, як вітер порошинами. Війна має свій спрощений варіант укорочених людських доль.

Між могилами й на могилах — пожухлий верес, висохлий деревій — рідкі невибагливі трави на бідному піщаному грунті, посеред незмінного тут плитняку. І подекуди з-за надгробків виглядає сумний низькорослий плющ.

Могили акуратні й доглянуті. Відчувається, що до кожної хтось приходить і наводить тут лад дбайливими руками.

Десь я чув таку фразу: про культуру народу може сказати його ставлення до могил на рідній землі.

А як же з тими могилами, що лишилися в чужих землях? Народ навіть не може доглянути їх.

Ці могили навічно пов’язали сирвесців з усією великою Європою. Від такого скорочуються відстані на землі, світ стає тіснішим. Він стає мов комунальна квартира, в якій мешканці знають один про одного все і в якій ніяке горе і ніяку радість не можна приховати від стороннього ока.

Горе сирвесців — у Європи на очах.

Якби тільки вона не витрачала стільки сил, щоб його забути.

Звичайно, дуже важко пам’ятати так багато: Хатинь і Саласпілс, Кортеліси і Піски, Бухенвальд і Майданек…

Але пам’ятати треба. В ім’я мертвих і живих. В ім’я того, що було й що буде.

До цього нас закликають могили. То тільки здається, що вони мовчать. Ні, вони озиваються до живих, до тих, хто є і хто буде: пам’ятайте про життя!

Йдемо по звечорілому Кінгісеппу. Вже опускається на ніч у море сонце і напливає волога темінь. Старі бруковані вулички, старі будинки, криті червоною черепицею (її завозять на острів з материка). І здається, що саме ці вулички, будинки, дахи акумулюють дивовижну тишу. Ту тишу, яка буває тільки у вечірніх полях.

Неквапливі в рухах і стримані в жестах та словах остров’яни не люблять галасу і необов’язкових слів. Тих слів, які ми часто кажемо просто так, для годиться. Слово вони вимовляють лише тоді, коли в ньому справді виникає необхідність, коли без нього ніяк не обійтися. Для них слово — це майже свято. Вони виховані морем. А море визнає не слова — вчинки.

— Всі приїжджі кажуть, що Таллін дуже тихе місто в порівнянні з іншими столицями. Може, це й так, — стиха мовить задуманий Юло. — Але справжня тиша тільки тут, на Сааремаа. Повертаєшся з островів — і Таллін видається аж надто галасливим містом. Я завжди втікаю сюди, на острови, працювати…

— А може, тут річ не тільки в тиші?

Він пише другу книгу “Ялівця…”. Тут — усе те, про що йдеться в ній.

— Може, не тільки в тиші… — погоджується Юло.

У цьому схожому на музей місті (майже кожен його будинок охороняється законом як пам’ятка архітектури), місті, про яке він стільки мені розповів, також важко повірити, Що тут ходила війна.

…Пізньої ночі в готелі біля знаменитого Курессаарського замку, спорудженого ще в тринадцятому сторіччі, ми знову говоримо про війну, про сирвесців, про десант у Техумарді.

Коли він ходив по селах і шукав сліди тих людей, про яких хотів розповісти в своєму романі, біля Техумарді зрізали старі дерева. І тривожним зойком озивалися електропилки, щораз натикаючись у стволах дерев на осколки й кулі. Не тільки людські душі, а й навіть дерева вийшли з війни пораненими…

Заснути незмога, і ми виходимо в осінню ніч. Прямо перед очима здіймає в темне мовчання неба гострі шпилі башт середньовічний замок. Освітлений знизу потужними прожекторами, він видається ще більшим і ще грізнішим, ніж удень. І чомусь мені хочеться його порівняти з волею цих острівних людей. Справіку жили вони тут, обступлені зусібіч морем і небезпеками. Сюди приходили завойовники і винищували острівних людей. Але дрібні рештки сааремаасців трималися своєї суворої і скупої землі, мов ялівець її грунту. Вони лишалися тут, народжували дітей, відроджувалися роди. Ніщо не зламало їхню тверду, мов каміння, з якого споруджено цей замок, волю.

Вже в Києві я знову й знову згадуватиму зустріч з тим чоловіком. Звати його Ліблік Пріте. Він — директор найбільшого на Сааремаа риболовецького радгоспу. Пріте розповідав, як вирішили вони гуртом відродити спалене у війну село Вінтрі, як вірить у те, що на колишньому згарищі милуватиме зір затишне сільце і лунатиме сміх дітей.

Слухаючи його, я подумки повторював: “Ліблік Пріте… Ліблік Пріте…” Де я міг чути це ім’я? І вже коли ми попрощалися, коли я поніс у своїй правиці відчуття дужого потиску сильної і вольової людини, я згадав: про нього я читав у романі Тууліка.

…Після перемоги вцілілі сирвесці поверталися додому. Десь на території Польщі злодій украв з їхнього вагона клуночок. Певно, думав, що там якісь харчі. Але там було восьмимісячне немовля. Розчарований злодій викинув клунок на рейки. Добре, що в ту мить по них не проходив поїзд.

Немовля підібрали, занесли у вагон. Воно не вмерло в довгій дорозі від різних хвороб. Його привезли на Сааремаа.

Тим немовлям був сьогоднішній Ліблік Пріте. Милосердя винесло його з війни на своїх утомлених і поранених руках.

Коли я від’їздив з Сааремаа, мені хотілося узяти звідси щось на згадку. Те, що нагадуватиме про все. Сказав про це Юло.

Ми стояли на вокзалі, звідки йдуть маршрутні таксі на материк. Паром переправляє їх через протоку Суурвяйн у порту Куйвасте.

Юло мовчки вийшов з вокзалу, а потім повернувся з гілкою ялівцю в руках.

— Сааремаа — це ялівець, — сказав він.

…Та гілка ялівцю стоїть у мене й сьогодні на столі і нагадує мені про ті дні на Сааремаа.

Зовсім маленька гілочка. Маленька часточка острівних лісів. Як маленьке життя однієї людини порівняно з життям цілого народу.

Анатолій Сиротенко
МИНУЛЕ Й СЬОГОЧАСНЕ АНГОЛИ
Нарис

Розповідь про сучасну Анголу варто почати з короткого екскурсу в її минуле. Воно мало чим відрізняється від минулого більшості країн Африки. Та ж колоніальна доля, те ж невільницьке становище