Оксана Каліна - Про життя

— Тули-тули! — вслід закричала дружина, — там може краще годують!

Сергій вирішив переночувати у батьків, вони жили неподалік.

Мати зустріла його недуже ласкаво.

— Тебе що, знову з дому виперли? Чого застиг? Заходь, раз прийшов. Опять дадцять п’ять. Горбатого могила справить. Коли ти вже заспокоїшся, жити будеш по-людськи…

— Мамо, — сказав Сергій, — я тобі все таки син. Ти не хочеш запитати, як у мене справи, чого я прийшов до тебе серед ночі? Може в мене серце болить і на світ дивиться не хочеться! — Сергій все таки не витримав, зірвався на крик.

— Очі залив — тому й дивиться не хочеться. Серце болить… А воно в тебе є?

Сергій мовчки розвернувся і пішов до виходу. Краще просто неба ночувати чим вислуховувати все це.

Він довго і безцільно бродив вулицями. Нарешті, знесилений, сів на лавку.

— А що мені потрібно? — сказав Сергій, дивлячись у зоряне небо, — щоб хтось взяв мої руки у свої долоні і сказав: як добре, що ти живий-здоровий, як радісно тебе бачити, люблю тебе таким, як ти є, ось тобі моя підтримка. Так нема таких… долонь.

— Чому нема? — раптом обізвався хтось поряд. Сергій аж підскочив з несподіванки. Він міг поклястися що ще секунду назад тут нікого не було.

Він озирнувся. На іншому краї лавки сиділа якась дивна чи то жінка, чи то дівчина у довгому плащі. Голову її покривав широкий капюшон, який затуляв майже все обличчя.

— То чому ж немає таких долонь, питаю? — голос у неї був співучий і м’який.

— А де вони? — відгукнувся Сергій, — нема… — і розвів руками.

— А на свої подивись.

Сергій тупо витріщився на свої руки.

Жінка, дивлячись на Сергія, раптом розсміялась, ніби дзвіночки срібні задзвеніли. І йому раптом стало так тепло і хороше!

— От кумедний. Не розуміє… У тебе є ти, — сказала вона, — не втрать…

І щезла.

— Агов! — заволав Сергій, — ти куди? Що ти хотіла цим сказати?

У відповідь почувся лиш срібний сміх. І раптом Сергій зрозумів, що вона хотіла сказати…

Віта, зігнувшись, наче бабця, повзала по стіночкам пологового будинку.

— Іди і ляж, кому кажу, — вже в котре просила її акушерка, але Віта вперто відмовлялася.

Як можна лежати, коли тебе крутить від болю, ніби на м'ясорубці? Їй було трохи легше, коли вона міряла кроками довгий лікарняний коридор. П'ятдесят вперед — по стіночці, по стіночці. Коли зовсім прикручувало, Віта сповзала на підлогу і навприсядки переживала приступ болю. П'ятдесят назад — по стіночці, по стіночці. На зворотному шляху, десь посередині коридору, Віта поверталась обличчям до акушерки, яка слідувала за нею по п'ятам, і гарчала:

— Більше… ніколи… не буду… народжувати. Ні…одного… мужика… до себе… не… підпущу…

— Вперше всі так кажуть, — байдуже махнула рукою акушерка, — а потім приходять і за другим, і за третім…

Акушерка, її звали Люда, уважно подивилась на Віту. Роди обіцяли бути затяжними і досить складними. Вона була досвідченим спеціалістом, і за роки роботи навчилась розрізняти всі нюанси цього процесу.

— Ага… за…другим… третім…спішу… аж…падаю-у-у-у, — в цю мить Віту скрутив напад такого сильного болю, що вона аж завила.

Люда миттю підскочила до молодої жінки. Спробувала обійняти її, але та лише закрутила головою, мовляв, не потрібно. Люда тільки хмикнула. Глянь, міцна дівчина, таку на м'якину не візьмеш. Зазвичай первородки волають не своїми голосами, просять, щоб їх погладили, за руки потримали, інколи навіть непритомніють, водою доводиться відливати. А ця, ти дивись, по коридорам бігає і тільки гарчить. Тигриця якась.

Віту в цей час трохи відпустило. Вони подивилась на Люду і вже хотіла було попросити, щоб та до неї і не наближалась під час нападів болю. Віта тоді просто звіріла, і їй хотілося вчепитись кому небуть в горлянку, але вираз обличчя у акушерки був таким співчутливим, що вона вирішила не ображати людину.

— І як довго це триватиме? — спитала Віта у Люди, намагаючись диханням регулювати інтенсивність больових нападів.

«Щодо тебе, моя голубонько, то, мабуть, на всю ніч затягнеться, а то і більше», — хотіла було сказати Люда, але вирішила пожаліти Віту.

— Та скоро вже, скоро, буде пискля у тебе на животі валувати.

Віта уважно глянула на акушерку і зрозуміла, що та бреше.

— Ясно, — сказала вона, — хоч би до ранку впорала-а-а-ась!!! — на цей раз Віта не стрималась і закричала, але в ту ж мить затулила рота долонькою.

— Та чого там, кричи, як хочеться, — милостиво дозволила Люда.

Взагалі то вона не любила, коли породіллі репетували. От кому, питається, сподобається, коли в нього на роботі весь день хтось валуватиме? Але Віта викликала в неї симпатію, чим саме, Люда навіть не могла сказати. Можливо тому, що була міцним горішком. Люда і сама не слабачка — одна трьох дітей виховувала.

— Нє даждьошся! — через силу посміхнулась Віта і на мить заплющила очі.

Кричати — ще чого! Гордиї ми! Але, Господи, як же ж боляче! Взагалі то Віта не планувала народжувати, але так, як кажуть, вийшло. І заміж вона зовсім не хотіла. Та батько дитини, хай йому трясця, ніби затявся: народиш, місяць відлежишся і розпишемося. Не хочу, мовляв, щоб моя дитина без татка росла. Так що після пологів на неї чекає ще й біла сукня і білі туфлі на підборах. Взагалі то у нормальних людей буває якраз навпаки, але то у нормальних.

«Не піду я з а нього заміж, — раптом подумала Віта. Не люблю його і крапка. І дитина його… Дитина буде тільки моєю, раз вже так вийшло. На біса мені те заміжжя здалось?».

Сказати по правді, і дитини Віті не