Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Ось те, про що ти просив. Це не прості черевики. У спеку вони холодять, а в холод — гріють. Вони не зношуються, і ноги в них не стомлюються. Якщо догодила тобі, то бери.

Гліб і не мріяв про такий чарівний подарунок.

— Дякую, ви дуже добра, — щиро подякував хлопець і, узявши черевички, підніс їх Мариці. — Тримай, вони твої.

Дівчинка зачаровано дивилася на черевички, не в змозі вимовити ані слова. Марика й подумати не наважувалася, що таку красу можна носити на ногах. Вона трепетно прийняла подарунок з рук Гліба та дбайливо пригорнула до себе.

— Приміряй, — посміхнувся Гліб, але Марика запекло похитала головою.

— Таку красу топтати?! — з жахом сказала вона.

Одарка пирснула зо сміху. Цього разу до неї приєднався і Гліб, а слідом за ним дружно захихикали хованці.

— Що смішного кажу? — образилася Марика.

— Та не сперечайся, а взувайся, — сказав Гліб, витираючи сльози сміху. — І давай домовимося: якщо ти йдеш зі мною, то повинна мене слухати. Ти ж сама казала, що я тепер твій брат. Не забувай, хоча ми й виглядаємо ровесниками, але я все-таки старший.

Раніше Марика нікому з хлопців не дозволяла собою командувати та часом кулаками відстоювала свою незалежність. Але Гліб був не такий як інші, і вона мовчазно прийняла його перевагу. Дівчинка натягнула черевики й застигла, боячись зайвий раз ступити в них.

Реготуха-господиня хихикнула й радісно затарабанила:

— Ну що ж, ви обоє пройшли випробування. Одна не образилася, що її обділили, й пораділа за друга, а другий спочатку не про себе подумав. Як так, то я маю для вас ще один невеличкий сюрприз. Дуже вже ви мені милі, а якщо я в раж увійду, то мені нічого не шкода!

Одарка витягла руку й відчинила в стелі дверцята, які діти раніше не помітили.

— Ну, тепер тримайся, не бійся! — вигукнула Одарка та з розливчастим сміхом тупнула ногою.

Тієї ж миті кімната заходила ходором і перевернулася на бік. Сторопілі від такого несподіваного повороту, Гліб і Марика, як по гірці, скотилися з підлоги на стінку. Тепер дверцята опинилися просто навпроти них, і вони без великих зусиль пішли за Одаркою до іншої хатинки.

Стіни світлиці були пофарбовані в різні кольори, і біля кожної стояло по скрині: одна біла, прикрашена візерунком сніжинок, друга зелена, з орнаментом з пролісків, третя червона, розмальована польовими квітами, а четверта жовта з кленовим листям на кришці.

Одарка зміряла дітлахів поглядом і, хихикнувши, сказала:

— Поверну я для вас час назад, у теплі дні. Дуже вже прудко ви з тепла в холод перескочили. Одежинка-то не по погоді.

Вона підняла віко червоної скрині, і звідти повіяло солодким ароматом запашного тютюну. Одарка дістала оберемок польових квітів і вивалила його просто у відчинене вікно. Відразу ж сніг надворі почав танути. Потягнуло теплом. Зацвіркотали цикади. Не встигли діти опам’ятатися, як зима поступилася місцем літу.

Марика взялася поспішно розстібати черевички.

— Навіщо ти роззуваєшся? — здивувався Гліб.

— Я що, без голови, таку красу псувати? Хто влітку черевики носить? Берегти треба. Ноги навіщо? — заперечила дівчинка.

— Це ноги треба берегти, — поправив її Гліб.

— Правду кажеш. Ноги вам придадуться. Дороги перед вами неміряні, землі невідомі, — підтакнула Одарка.

— А скільки туди днів шляху? — поцікавився Гліб.

— Так хто ж його знає? Може рік, а може година. Над чарівним дзеркалом командирів немає. Коли захоче перед вами з’явитися, тоді й покажеться, — знизала плечима хазяєчка.

У цей час, як по команді, зі шпарок повилізали хованці, закутані в плащі кольору сутінок. Очі чоловічків, наче вуглинки, поблискували з-під низько насунутих каптурів. Вони обступили Одарку й загомоніли:

— Гей, хазяйко, ми тобі служимо справно, дозволь і нам розважитися, рибку половити, може, що й спіймаємо.

— Чому ж не дозволити? До світанку ніч ваша, — лунко розреготалася Одарка.

Вона плеснула в долоні, і в руках у неї з’явилася миска з водою. Шепнувши над нею слівце, Одарка вихлюпнула воду у відчинене віконце. Тієї ж миті біля хатинки розлилося чарівне озеро.

Хованці весь час кидали косі погляди на дітей і так змовницьки переморгувалися, що Глібові стало моторошно. У голові пронеслася дивна думка: чи часом не вони з Марикою та рибка, яку чоловічки збиралися ловити? Щось у хованцях насторожувало його, хоча він і сам не міг пояснити причини занепокоєння. Мариці теж не подобалося кривляння карликів.

Одарка звернулася до дітей, наче вгадавши їхні побоювання:

— Що зажурилися? Хіба не чули прислів’я: дають — бери, б’ють — біжи? Якщо вам хованці що дають — беріть. Тільки самі нічого не просіть. А тепер прощавайте, лихом не споминайте. Ніколи мені більше марно базікати.

Вона тупнула ногою, хатинка перевернулася й буквально витрусила дітей надвір, а слідом за ними вистрибнули малесенькі істоти