Галина Бабич - Професор Шумейко

class="book">— Що ви собі дозволяєте? У нас усі національності рівні і мають рівні права.

Клим Іванович зрозумів: відтепер шеф його ворог до віку. А хто ж, як не Клим Іванович, пристібував йому медаль? І звідки Шумейку знати, яка національність у Кравчука, а тим більше в Суркіса?

«Мені байдуже, турок він чи єврей. Чого доброго накинуть ще антисемітизм. Цього тільки бракувало.» Спочатку Клим Іванович злякався, а тоді розлютився.

Обоє стояли один перед одним хижі, мов тигри.

— На мене ніхто в житті так не кричав, хіба що рідненька (це не вголос).

— На паломництво хасидів до Умані, де могила цадика Нахмана і де, як пише преса, українці на цьому заробляють 10 млн доларів на рік, не ходив і не піду. Не тому, що маю якісь претензії до євреїв. Ні. Не люблю фанатизму. У моєму «Де-камероні» тире салоні краси — половина євреїв. Одна стриже, друга копита підрізає багатим паням, третя — веде бухгалтерію. Скажу вам більше: роблять славу пану Шумейкові, як свого часу Шолом Алейхем —Україні.

Яку? — спитаєте.

Мотря, наприклад, стриже і про своє думає. А Мілочка (вона ж Ханна) стриже і сокоче: «Заходьте, пані, до нас. Сервіс, як у кращих паризьких салонах. Постійним клієнтам — скидка. Мотроно, почастуй панночку кавою. А може, чай з лимоном? Це входить у наш сервіс, тобто безкоштовно».

Клим Іванович задумався. Згадав Нонну з Подолу на прізвище Шпігель. Коли ж це було? Не менш як п'ятдесят років спливло. Якби не моя одногрупниця Нонна з Подолу та її матінка, що торгувала сиропчиком, здох би Клим у культосвітньому технікумі з голоду, як ото дохнуть колорадські жуки від хлорофосу. А він, цей Незаслужений (якщо правду казати), шиє мені політику — національну ворожнечу.

Годі! Хотілося кричати: гину, рятуйте!

Ні, такого катування професор Шумейко витримати не міг. Ледь дістався додому, почувався нездоровим.

— У мене ж усе є. Чому радощі обминають? Чому все, що плекав протягом десятиліть, стало нетривким, втратилась віра в те, що сповідував? Ще й здоров'я підводить. Це що? Кінець? Навіть власні успіхи, а не тільки моїх студентів, перестали тішити. І чого це в мене всі курсові роботи зараховано на «відмінно»? Дурні перевелися? Запитаю Анастасію.

— Що ви хочете, тату, від сучасних студентів. У вашому виші — діти української еліти, дуже багаті, дорого оплачують навчання, інформацію черпають з інтернету, а не те, що колись ви — з одного підручника на всю академгрупу.

— Ні, Нато, це щось інше. Терся серед відомих людей, політиків. Чинив так, як велів закон, вважай начальство. В результаті: усе стало нетривким, закони також.

— Так ви ж, тату, самі були тим законом для підлеглих!

— Так отож. Піду завтра в лавру, Києво-Печерську.

— З якого це дива?

— Узнаєш.

Мабуть, це вже старість, вона дуже тягне у місця, де ти був молодим.

V. У лавру

Не побожного співу і молитов ішов слухати в Києво-Печерську лавру професор Шумейко. Не ставити свічки і бити поклони в Успенському соборі. Ні. Клим Іванович прийшов сюди, щоб подивитися на себе двадцятирічного.

Дніпро... Довга стрічка твоїх, тоді ще чистих вод, правує сьогодні у Київське море. Та ж будівля, вивіска інша: Київське обласне училище культури і мистецтва, навпроти церква Спаса на Берестові ХІІ-ХУШ ст., де похований 1157 року син Володимира Мономаха Юрій Володимирович Долгорукий. Вивіска та сама, тільки реставрована, як і церква.

Побожні люди, екскурсанти снують по території Києво-Печерського заповідника, кладуть хрести, зітхають, переймаються незбагненною скорботою, що її несуть віковічні храми.

Ось і гуртожиток (колишня бібліотека Флавіана), нині тут виставка мікромініатюр М. Сядристого. Мікромініатюри не цікавили професора, не цікавили його й інші виставкові зали, ні кав'ярня «Творча вітальня», ні їдальня «Монастирська трапеза», ні служба в Успенській церкві. Не молитися прийшов він, Шумейко прийшов у свою молодість.

Всякий раз, коли катером «Альбатрос» прибував до Києва, поверхня Дніпра ставала молочно-білою, отже, на світанку. Катер проходить під мостом біля пристані. Пройшов, заревів, мов звір, бо назустріч — баржа з рудою. Забачивши вогні на Великій Лаврській дзвіниці, Клим відчув спазм у горлі. Ось і вона! її дзвони і сьогодні летіли на крилах до Всевишнього.

Слухайте їх, професоре Шумейку! Ви ж цього хотіли.

Коли обходив колишній гуртожиток, біля стіни помітив приліплену будочку — лавку. Там немолодий уже чоловік торгував чотками, іконками, хрестиками і подібним крамом. Купувати Клим Іванович нічого не збирався, навіть у респектабельному ювелірному магазині «Сувеніри», який тут же, на території заповідника. Ноги самі понесли до будки. Де я бачив цього чоловіка?

— По службі? Ви що смієтеся?

Обличчя, обличчя... і погляд. Не на тебе дивиться, а в землю, донизу.

— Ми ніде не зустрічалися?