Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

— Не твоє, не твоє! — завищав Болотяник, ухопившись за лапу дракона. Найсміливіші русалки намагалися стягнути у воду напівпритомного Данила.

— Ану геть! — Ольга витягла з-за пазухи пагонець рути й навідмаш ударила ним повітря.

— Відьма, відьма! — закричали русалки й попадали в багнюку.

А Водяник не зволікав. Він і собі вхопив Годвіна за лапу й витягнув на берег. Дракон з усієї сили махав крилами, аби не піти під воду, але йому не вдалося вирватися з чіпких рук товстуна. Одна з русалок кинула Ользі в обличчя пригорщу ряски і, поки відьма витиралася, схопила її за ноги та стягла у воду. Здолати Калину й Данила було не складно.

— А тепер заберемо їх униз, до нашого палацу! — наказав Водяник, і русалки радо заверещали.

— О, батько Сварог! — встигнув вигукнути нажаханий Годвін, перш ніж десятки блідих холодних рук занурили його у воду.

— Стійте! Залиште їх!

Русалки відразу ж відпустили Годвіна. Задихаючись, дракон випірнув на поверхню. З глибин темного озера вийшла висока жінка із суворим обличчям. Синє волосся, унизане перлами і дрібними жовтими равликами, з уплетеними стрічками червоних водоростей, вільно падало на гордо розведені плечі. На голові русалки сяяв ніжною білизною вінок із латаття.

— Усі геть!

Полонені здивовано перезирнулися. Русалки невдоволено застогнали, але спустилися на дно. Тільки пузатий Водяник розхитувався на своєму величезному сомі.

— Серденько, що ти робиш?! — посиніле обличчя Водяника скривилось у гримасі злості.

— Роблю, що хочу! — відрізала русалка.

— Ти, звісно, жінка моя, але ж не володарка!

Красуня сумно посміхнулася.

— Нічого не втямлю! — нервувався Водяник. — Ти ж нудишся завжди, розваги шукаєш! Я хотів їх тобі подарувати!

— То подаруй!

— Живими?!

— А тобі не байдуже?!

— Ееех! — зітхнув Водяник. — Роби, що забажаєш! Казав же ж мені Болотяник, що намучусь із молодою дружинонькою! — і занурився в тихе плесо.

Годвін недовірливо дивився на русалку. Краєчком ока бачив, як Калина й Даня ослизаються на мулькому березі, ховаючись за спину вимазаної багном Ольги.

— Чого тобі від нас треба? — нарешті, не витримавши мовчанки, запитав Годвін.

— Чи ти не знаєш, бува, Августа?

— Августа?! Знаю, звичайно! Це дядько мій!

— А де він? — кинулася до дракона русалка. — Уже багато років я не бачила його! Колись, здавалося, кохались, а потім залишив, забув…

— То це ти?! Це через тебе його вигнали із Землеграда?!

— Вигнали?! — сплеснула перловими руками русалка. — Через мене?! Він не казав нічого!..

— Дурний, напевно, або боязкий! — сердито мовив Годвін.

— Добрий, — крізь сльози посміхнулася русалка.

— Ці якості часто плутають…

Русалка витерла долонями худе обличчя.

— Не засуджуй мене! — тихо попросила вона. — Окрім Августа, ніхто мене не любив… Батьки прокляли, занапастили мою душу…

— Знаєш що? — перервав її Годвін. — Це, звісно, все сумно, але я не маю часу на твою біографію! Коли можеш — відпусти нас, а коли ні…

— Ідіть, ідіть, звичайно! Якщо побачите Августа…

— Навряд чи побачу! — зітхнув Годвін. — Уже немає його на світі, певне! Прощавай!

— А ти не знаєш, де знайти квітку папороті? — запитала, визираючи з-за плеча відьми, Калина.

— Не знаю. А йди-но до мене, мила!

Мавка нерішуче зробила декілька кроків у воду. Годвін відвернувся й виліз на берег. Ольга й Данило пішли за ним. Серед прибережних верб їх наздогнала Калина.

— Ну що там? — запитав дракон.

— Усе добре! — загадково посміхнулася Калина. — Можемо рушати!

— І як ви це собі уявляєте?! — сердито поцікавилась Ольга.

— От як! — Годвін вийшов наперед і закричав. — Пробач мені, лісовий володарю! Я поважаю ліс, поважаю лісових істот і шкодую про ті слова, які вирвались у хвилину відчаю! Будь ласка, дозволь мені бути у твоєму лісі як удома!

— Чесссссссссний, — прошуміли кущі під подувом вітру. — Дозззззззволяю.

— Дідусь у мене добрий! — похвалилася мавка. — І вірний слову. Тепер ми тут у безпеці.

Довго ще товариші блукали лісом, перш ніж побачили у просвіті між деревами невелику хату.

— Це, певно, якийсь хутір, — здогадалась Ольга. — Здається, я в дитинстві була тут.

— Хутір? А там є їжа?

— Слухай, Годвіне, тебе ж не прогодувати! — обурився Данило. — Ану — тримати в господарстві такого змія — підеш скоро з торбою!

— Мене — тримати в господарстві?! Як свиню?! Та я князівський син!

— Чули вже цю пісню! Чи князь ти, чи ні — хто зна, а що ненажера — це вже точно!

— А їсти і справді хочеться, — притисла руки до запалого живота Ольга.

— О, ще одна! — буркнув домовик.