Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

— Я не знаю, як жити далі. Не хочу починати чарувати, бо потім не виплутаюсь, а воно мене гризе із середини, мучить… Як згадаю тітку — світ мені обридає. Скільки горя вона людям принесла, скільки зла! Я не хочу так…

— То живи як хочеш!

— Я не знаю, чого хочу, напевне…

Прокинувся й потягнувся Данило.

— Чого вам не спиться? — забурчав він, протираючи очі. Так і залишився в подобі свого зрадливого господаря. — І белькочуть, і белькочуть!..

— Ніколи спати! — сказав Годвін. — Квітку шукати треба!

— Треба — то й шукай! — огризнувся Данило. — Ми не наймалися!

— Та будь ласка! Знайди якогось селюка й панькай його, поки він тебе в шию!..

— І знайду! — підхопився Даня. — Із вами поряд лихо ходить!

— Це ти про себе?

Домовик рішуче вийшов із печери й зупинився.

— От завели, нечисті! Де моя домівка? Нічого не втямлю!

— Зараз розберемось! — Ольга стала поряд із Данилом, озирнулася. — Ось звідти ми пришли, де дерева поламані бурею.

— Що, час іти? — поцікавилась Калина.

— Час! — підвівся Годвін. — Тільки куди?

— Підемо в найближче село, — запропонувала Ольга. — Данила залишимо, а самі пошукаємо відьму.

— То ти з нами? — зрадів Годвін.

— Із вами. Тільки обіцянки своєї не забудь, бо я не посоромлюся — так нагадаю, що все життя пам’ятатимеш! — грізно мовила відьма.

— Я не забуду!

— Полетимо? — із надією запитала мавка.

— Сподобалося? — слабко посміхнувся Годвін. — Не вийде, Калино. Віти занадто низько. Боюся крила поламати. От вийдемо на галявину — тоді й полетимо.

— Ніченько моя люба, йди до мене! — покликала кицьку Ольга.

Чорна кішка поважно вийшла з печери, потерлась об ноги господарки.

— Ну, Ніченько, виведи нас! — погладила відьма тварину.

Нічка блимнула лукавими очима й обережно пішла по мокрому листю. Мандрівники рушили за нею…

…Украй виснажений, Годвін повалився на землю. Поряд сіла Калина.

— Я так і знав, що ми заблукаємо! — хникав Даня, розтираючи роздерті гіллям ноги. — Ох, Берегине, погибель наша вже близько!

— Не скигли! — обірвала його Ольга. Вона стояла рівно, впевнено, склавши на грудях руки. — Заблукали трохи, це правда, але ж завжди є вихід!

— Трохи заблукали?! Та ми вже вп’яте повз ті корчі проходили!

Ольга взяла на руки і притисла до себе мокру кішку. Нічка жалібно нявкнула.

— Не виходить, рідненька? — ласкаво запитала відьма. — І в мене також!

— Я знаю, чому ми кружляємо! — обізвалася Калина. — Годвін дідуся мого, Лісовика, прогнівив. Дерева шепочуть, що він присягнув змія в болоті втопити, коли він іще раз наважиться зайти в його володіння.

— Молодець, Годвіне! — криво посміхнулася дівчина. — Саме цього нам і не вистачало!

— Та я ж тільки…

— Що це?! — вчепився в Ольгу Данило. — Чуєте?!

— Вовки, — відіпхнула його крижану руку відьма. — Чує моя душа, що пошматують нас! — і хитро поглянула на домовика.

— Пошматують?! Я так і знав! — підстрибнув Даня.

— Ну звісно! — стомлено зітхнув Годвін.

— Зарадити можна всьому, окрім смерті! — сказала відьма.

— Як?!

— Та хоч би й ворожбою.

— От нечиста сила!

— Обирай — або нечиста сила, або вечеря для вовків.

— От горечко!!!

Ольга затиснула собі носа і промовила:

— Як я не чую духу вашого, так і ви мого не чуйте!

— Усе? — полегшено запитав Даня.

— Не все. Вони запаху нашого не чують, але зі слухом і зором у них все добре. Тікаймо швидше!

Товариші залізли Годвіну на спину, й він побіг не знати куди, у нічну лісову вогкість. Тікав, відчуваючи спиною переслідування, аж поки лапи не стали грузнути в землю. Вовки нарешті відстали. Годвін спробував злетіти, але багнюка тримала його міцно, немов у лещатах.

— Усе, прилетіли! — сумно мовив Годвін. — Заліз у болото! Ольго, допомагай!

— А що я зроблю?! Дивитися треба було! Тут погане місце!

— Ну, це кому як! — щось слизьке, темне заворушилось у багнюці.

— Болотяник! — сполошилася Калина. — Зараз затягне!

— А таки затягну, красуне! — засміявся-закректав Болотяник, простягаючи до мавки тонкі пузирчасті руки.

— Не чіпай! Це моя здобич!

Годвін озирнувся. Болото було чималою частиною великого мулького озера, з якого випірнув, верхи на здоровезному сомі, одутий старий із жовто-зеленою бородою.

— Давайте здогадаюся — Водяник! — вигукнув Годвін.

— Таки так! Ану, дівчата, тягни його!

Із реготом випірнули з темних вод красуні-русалки. Вони накинули на Годвіна петлі з водоростей і спробували перетягти його на свою частину озера.