Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

і яке має право так безглуздо всміхатися чужій людині мій брат? Я смикнув його: пора було йти. Ляльчин погляд згас.

Звела на знак привітання руку й пішла. Ми стояли й дивилися: йшла повільно й легко, похитуючи невеличкими клубами, голову звела, а плечі розпрямила. І нагадала мені ця хода щось ізвідти, з тих фільмів, що їх побачив сьогодні: сарна, котра вільно розгулює в лісі; сарна, яка сама не знає, чого шукає.

7

Мати стояла коло хвіртки, і це було так, як у казці про козу-дерезу. Про діда, котрий щодня стоїть на воротях у червоних чоботях. Я теж повертаюся додому, моя коза — брат; він біг собі через гребельку і схопив води крапельку, він біг так само через місточок і схопив один листочок, і я, безнадійний його пастух, мав би бути покараний у першу руч. Я дивлюся на цю свою «козу», і мені смішно стає: окуляри, серйозне обличчя, підтиснені губи, йому б радіти, а він смутний; ну чого сумувати такому щасливому і втаємниченому, адже в нього там, на алеях, усе гаразд, там, на алеях, він добрий підданець богині. Мати стоїть на воротях у червоних чоботях (на ній і справді червоні гумові чобітки, в яких вона миє підлогу), і мені хочеться змахнути пужалном: «Гей, моя кізонько, гей! Гей, додому їсти солому!»

Ми підходимо ближче, і мені добре видно материне лине. В світлі ліхтаря воно як маска, але це не приховує, що вона й досі в чеканні і що на обличчі в неї — смуток. Зовсім такий, як і в брата; мені знову стає смішно: вони з братом такі однакі в цей вечір і такі дитинні. Єдиний дорослий серед них — я, і оце помахую пужалном, женучи додому «козу» і чекаючи кари, що її має вигадати той дорослий і смішний «дід».

Але ніякої кари нема. Мати йде в хату, а ми за нею. Вона питає, чи хочемо ми їсти, і їсти ми не хочемо. Брат звісно чому, а я з солідарності.

8

Ця ніч тиха і запашна; відчинено вікно, під вікном матіоли, ледве-ледве шелестять дуби, мої добрі й тихі охоронці. Вони вже побачили все, що треба, і про все переговорили; тепер вони сплять, як сплять мати і брат. Як спатиму, врешті, і я, але мені ще хочеться побути самому. Хочеться відчути цю тиху й запашну ніч, об’ємну й широку, повну неясного шепоту; крім того, я думаю про те, що сталося сьогодні,— про цибату дівчину з кирпатим носом, з якої вже не покпиш. У ній з’явилося щось таке, чого я й справді не розумію; я думаю про тих дівчаток, котрі подобалися мені,— ні, це зовсім не те! Начебто нічого не відбувається, а повітря повне грози, все напружилося і чекає. Адже й мати вийшла до хвіртки в тих червоних чоботях недаремно — таке дивне й місячне було в неї обличчя; надаремний її спокій, думаю я, що його й спокоєм не назвеш. Троє дубів шелестять над хатиною; так, вони знову зашелестіли, а ця мала хата не спить — чути в ній зітхання. Хе, не один я кручуся на незручному і твердому ложі, тверде воно й незручне і в матері, бо чого б то вона зітхала; тверде й незручне воно і в брата. Хе, ми все-таки однакі на цих твердих ложах! «Ви чуєте?— хочеться гукнути мені.— Наші дуби шумлять!» Ми довго жили разом і клопоту не знали, не відали, що воно так швидко народиться — оте дивне й чудне четверте. Хто це зітхає там, серед теплої й запашної ночі? Дуби шумлять. А раз дуби шумлять, все гаразд.

Я засинаю й покидаю їх наодинці. Сон ступив мені легенькими чобітками на повіки. Крутяться, гей, крутяться червоні чоботи. Крутяться біля них смішні пастухи і ще смішніші кози. За законами казки я маю бути прогнаний з цього дому. Змушений буду взяти ціпок і гайда на світові дороги! Йди, йди, малий пілігриме й брехунцю! Тебе чекає не одне випробування, й сон твій — як передача по чудному телевізору.

9

Наступного дня все так само. Тобто ми вирушили з братом дивитися кіно на естраді; він вифранчений, як завжди: біла сорочка й лискучі туфлі, а я просто так. Так само зустріли ми Ляльку, і вона поважно простягла мені руку. Я вже не стискав її, як того разу, просто повисіли одна в одній дві неживі кінцівки й розімкнулися. Зрештою, мені нема до них діла: все, що роблю, роблю на так — цікаво, що вийде?

Дивлюся на небо, вже посутеніло, небо вицвіле й химерне, я подивився навкруги — звідусіль оточили нас дуби, могутні дуби старого парку, які бачили не одного такого, як мій брат і я. Вони мудрі й спокійні. І я також хочу бути мудрий і спокійний. Може, для того й я збрехав собі, що мені немає діла ні до брата, ні до цієї манірної Ляльки.

Брат сьогодні тривожний. Я відчував це, ще коли виходили з дому. Мати виказисто зирнула на нас, але я злегковажив той погляд — погляд без золотих вогників... Брат стояв коло мене, задуманий і виструнчений — Лялька переводила погляд з мене на нього.

— Чого це ви сьогодні такі надуті?

Брат усміхнувся. Він не може розповісти їй усього. Він не може бути коло неї «надутим». Він таки веселий і щасливий, а до мене їм діла нема. Брат весело й щасливо всміхається. «Бом!» — почулося, наче й справді вдарили десь дзвони. Але це передають якусь радіопередачу.

Я повернувся