Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

— Ану,— каже,— тягніть парубійка до мене, сам дізнаюся.

Привели Данилка. Прикажчик питає:

— Ти чий?

Данилко й відповідає:

— У навчанні в майстра малахітової справи.

Прикажчик тоді хап його за вухо:

— Отак ти, негіднику, вчишся! — Та за вухо й повів до Прокоповича. Той бачить — негаразд діло, давай вигороджувати Данилка:

— Це я сам його послав окунців половити. Дуже свіженьких окунців хочеться. Через нездоров'я моє іншої їжі вживати не можу. От і наказав парубійкові половити.

Прикажчик не повірив. Помітив і те, що Данилко зовсім іншим став: погладшав, сорочинка на ньому добра, штанці теж, і на ногах чобітки. От і почав перевіряти Данилка:

— Ану, покажи, чого тебе майстер навчив?

Данилко фартушок надів, підійшов до верстата і давай розказувати та показувати. Що прикажчик спитає — в нього на все відповідь готова. Як обтесати камінь, як розпиляти, обточити — фасочку зняти, чим коли склеїти, як полір-блиск навести, як на мідь присадити, як на дерево. Одне слово, чисто все.

Питав-питав прикажчик та й каже Прокоповичу:

— Цей, видно, годящий тобі попався?

— Не скаржусь,— відповідає Прокопович.

— Отож-бо, не скаржишся, а баловство розводиш. Тобі його віддали майстерства вчитися, а він на ставку з вудочкою! Дивись! Таких тобі свіжих окунців відпущу — до смерті не забудеш, та й парубійкові невесело стане.

Насварився отак, пішов, а Прокопович дивується:

— Коли ж ти, Данилку, все це зрозумів? Немов я тебе ще й зовсім не вчив.

— Сам же,— каже Данилко,— показував та розказував, а я примічав.

У Прокоповича аж сльози закапали,— так йому це до серця припало.

— Синочку,— каже,— милий Данилку... Все, що знаю, все тобі відкрию... Не потаю...

 Тільки з того часу скінчилося Данилкове привільне життя. Прикажчик другого дня послав по нього й роботу за нормою почав давати. Спершу, звичайно, що простіше: бляшки, які жінки носять, шкатулочки. Потім з точінням почалося: свічники та прикраси різні. Там і до різьби доїхали. Листячко та пелюсточки, візеруночки та квіточки. Адже в них — у малахітників — справа марудна. Дріб'язкова ніби штука, а скільки він над нею сидить! Так Данилко й виріс за цією роботою.

А як виточив зарукав'я-змійку з цільного каменя, то його і зовсім майстром прикажчик визнав. Панові про це написав:

«Так і так, об'явився у нас новий майстер малахітової справи — Данилко Недокормиш. Працює добре, тільки через молоді роки ще тихо. Накажете на нормах його лишити чи, як і Прокоповича, на оброк відпустити?»

Працював Данилко зовсім не тихо, а на диво добре та скоро. Це вже Прокопович тут примудрився. Задасть прикажчик Данилкові який урок на п'ять днів, а Прокопович піде та й скаже:

— Не під силу це. На таку роботу півмісяця треба. Вчиться ж іще парубок. Поквапиться — тільки камінь без користі переведе.

Ну, прикажчик посперечається трохи, а днів, дивись, додасть. Данилко й працював без напруження. Навчився навіть нишком від прикажчика читати, писати. Так, зовсім трошки, а все-таки розумів грамоту. Прокопович йому в цьому теж допомагав. Коли й сам збереться прикажчикову норму за Данилка робити, тільки Данилко цього не дозволяв:

— Що ти? Що ти, дядечку! Чи твоя справа за мене біля верстата сидіти! Дивись-но, в тебе борода позеленіла від малахіту, здоров'ям занепадати став, а мені що зробиться?

Данилко й справді на той час виправився. Хоч по-старому його Недокормишем звали, а він он який! Високий та рум'яний, кучерявий та веселий. Одне слово, сухоти дівочі. Прокопович уже став йому про наречених закидати, а Данилко лише головою похитує:.

— Не втече від нас! Ось майстром справжнім стану, тоді й розмова буде.

А пан на прикажчикові повідомлення відписав:

«Нехай той Прокоповичів виученик Данилко зробить ще точену чашу на ніжці для мого дому. Тоді подивлюсь — на оброк відпустити чи на нормах тримати. Тільки ти дивись, щоб Прокопович тому Данилкові не допомагав. Не доглянеш — з тебе спитаю».

Прикажчик одержав того листа, покликав Данилка та й каже:

— Тут, у мене, працюватимеш. Верстат тобі налагодять, каменю привезуть, якого треба.

Прокопович дізнався, зажурився: як це? що за штука? Пішов до прикажчика, та хіба він скаже... Закричав тільки: «Не твоє діло!»

Ну, от пішов Данилко працювати на нове місце, а Прокопович йому наказує:

— Ти, гляди, не квапся, Данилку! Не виявляй себе.

Данилко спочатку остерігався. Примірював та прикидав більше, та нудно йому здалося. Роби не роби, а строк відбувай — сиди в прикажчика з ранку до ночі. Ну, Данилко від нудьги й зірвався на повну силу. Чаша в нього хутко і вийшла з діла. Прикажчик подивився, наче так і треба, та й каже:

— Ще таку саму роби.

Данилко зробив другу, потім третю. Коли він третю закінчив, прикажчик каже:

— Тепер не вивернешся! Спіймав я вас з Прокоповичем. Пан тобі, за моїм листом, строк для однієї чаші дав, а ти три виточив. Знаю твою силу. Не обдуриш більше, а тому старому псові покажу, як потурати! Іншим закаже!

Так про це й панові написав, і всі три чаші послав. Тільки пан,— чи то на нього розум найшов, чи то він на прикажчика за щось сердитий був,— усе чисто навпаки повернув.

Оброк Данилкові призначив зовсім незначний, наказав парубка від Прокоповича не брати: може, удвох швидше вигадають щось новеньке. З листом рисунок послав. Там теж чашу намальовано з усякими штуками. По обідку кайма різьблена, на поясі стьожка кам'яна з наскрізним візерунком, на підніжці листячко. Одне слово, придумано. А на малюнку пан підписав: «Нехай хоч п'ять років працює, а