Пол Гелліко - Томасина

возів були навіть із клітками. Цигани стали табором на Тарбетському шляху, і наш констебль містер Мак-Кваррі вже приїздив до них на перемовини.

— Ого-го! — розхвилювався Х’юї Стерлінг. — Оце так новина! Шкода, що мене там не було! І що там було потім?

Джорді Мак-Набб удихнув повні груди повітря, очі його округлились і стали такі самі, як його кругла голова. Слово честі! А зрештою, воно не дивно: коли ти розмовляєш із нащадком лерда, то треба зважувати кожне своє слово.

Джорді так йому відповів:

— Констебль Мак-Кваррі сказав циганам, що вони можуть стояти там скільки завгодно, аби лиш не бешкетували й не завдавали клопоту йому та іншим людям.

Х’юї кивнув.

— А вони що сказали?

— О, там був один великий чоловік, у шкіряному паску з заклепками. То він просто заклав руки за пасок і шкірився до містера Мак-Кваррі.

— Не дуже розумно сміятися з містера Мак-Кваррі, — зауважив Х’юї.

— А потім, — вів далі Джорді, — вийшов інший циган — у жилетці, капелюсі, прогнав того, з паском, подякував констеблеві за дозвіл і сказав, що вони будуть чемні. Мовляв, їм тільки треба заробити трохи грошей у законний спосіб. А містер Мак-Кваррі запитав, для чого їм ті звірі у клітках.

— О! — вигукнув Х’юї, ще більше зацікавлений. Ми з Мері-Pya теж були заінтриговані. — Які такі звірі, які ще клітки?

Джорді трохи подумав, пригадуючи, і повідомив:

— В них є ведмідь, орел, пума, кілька мавп, собаки, слон, коні, і ще…

— Брехня! — перебив його Х’юї. — Цигани ніколи не мають слонів.

Джорді зрозумів, що бовкнув зайве.

— А, ну так, слона в них, напевне, немає, зате точно є ведмідь, орел, пума, мавпи, і вони ще казали, що будуть показувати їх за гроші. По шилінгу з носа.

— Овва! — радісно загорівся Х’юї. — Якщо удасться випросити в мами кілька шилінгів, обов’язково туди сходимо…

Та Джорді ще не скінчив свого звіту:

— Містер Мак-Кваррі сказав циганам, що все буде добре, якщо вони не надумають знущатися з тварин чи давати вистави.

— Які вистави? — перепитала Мері-Руа.

— Це, мабуть, коли звірів примушують робити стійку на голові та виробляти різні трюки, — припустив Х’юї. — Та б’юся об заклад, коли поряд не буде поліції, вони там і вистави даватимуть.

Джорді наближався до завершення:

— Чоловік у широкому поясі знов засміявся, та інший циган, у капелюсі та жилетці, штовхнув його плечем, і містер Мак-Кваррі пішов. Я хотів зазирнути під запону одного фургона, хотів побачити, які там звірі, але прибіг хлопчисько, більший за мене, і прогнав мене. Він мав батога.

Того ж вечора Мері-Руа переповіла усе почуте батькові. Він саме купав її перед сном і уважно слухав кожне слово дівчинки, неначе вона була йому рівня. Мушу визнати, мене вражало це, адже з дітьми — та й з нами, тваринами, теж, — дорослі розмовляють якимось особливим покровительським тоном, а це принижує, обурює!.. Але того разу, слухаючи доччину балаканину, містер Мак-Дьюї натирав мочалкою її шию та вуха і кивав, бурчав та гмикав абсолютно серйозно.

— Моя малесенька рожева жабка, — сказав він нарешті, — якщо дізнаюся, що ти крутилася коло циган, дістанеш на горіхи. Чим би вони не займалися, в них на думці одне. Цигани крадуть людей, і я щось не пригадую жодного випадку, аби вони змінювалися тільки тому, що поліція дозволила їм стати табором. Правильно я кажу?

Містер Мак-Дьюї нікому не довіряв купання дочки, і схоже, хатня робітниця ніяк не могла звикнути до того, що він це робить сам. Та за всієї моєї неприязні до цього бороданя я, кішка, яка й сама бувала матір’ю, можу засвідчити, що жодна кішка на світі не вмивала своїх кошенят так ретельно й завзято, як містер Мак-Дьюї увечері після роботи відмивав свою дочку. Ті вечірні години подобались йому чи не найбільше, і він був майже зовсім не противний, та, звісно, не в поводженні зі мною: мені не дозволялося заходити до ванної, щоправда, й не заборонялося сидіти в коридорі перед нею і заглядати всередину.

І він — ви тільки уявіть! — наспівував дочці своїм нестерпним громовим голосом чи не найдурнішу з усіх пісень, які мені доводилося чути. Я досі її не забула. Ось слова з неї:

Жив у колодязі Падді рудий, Жив сам-один, жив сам-один, Жив у колодязі Падді рудий, Жив сам-один, та ще й я, Жив у колодязі Падді рудий, Мишка маленька жила у млині; Кіклі-макіклі, дінь-дон, Жив сам-один, та ще й я.

Ну скажіть мені, що це за пісня, про що в ній співається? Та Мері-Pya, схоже, щось у ній розуміла, і коли батько грубим голосом виводив оте «Кіклі-макіклі, дінь-дон!», вона радісно вищала та лупила по воді своїми іграшками, поки вода цілком не заливала підступи до коридору, де сиділа я.

Потім містер Мак-Дьюї витягував дівчинку з ванни, довго тер її рушником, і коли все її тіло ставало червоним, казав:

— Ну, малесенька рожева Падді! Тепер цей гарненький голубий рушничок тобі дуже пасує. З чим будемо пити чай? Кіклі-макіклі Мері-Руа!..

І за весь цей час хоч би раз він помітив мене!..

Потім вони прямували в їдальню вечеряти. Мері-Руа, щоб бути трохи вищою, підкладала під себе цілу купу подушок. Після вечері вони йшли через коридор до дитячої, і там він з нею грався, а інколи розповідав смішні історії. Подеколи вона залазила йому на руки, сміялася, кумедно булькала і гралася з його колючою бородою, смикала за неї та дражнилася. А часом бувало й таке: вони бралися за руки