Пол Гелліко - Томасина

Х’юї Стерлінг був сином місцевого лерда.[8] Йому вже йшов десятий рік, та на свої літа він був зависокий. Хлопець жив у маєтку, чиї наділи сягали аж наших задвірків, і часто грався з Мері-Руа.

Не знаю, як ви, а я хлопчиськ на дух не виношу. Для мене вони всі однаково огидні, брудні та безжальні, а до всього — лихі та черстві. Що тут казати, справжнісінькі бестії! Проте мушу визнати, що Х’юї Стерлінг не відповідав жодному з цих визначень. По-перше, він якось примудрявся завжди і всюди бути чистим. А по-друге, у нього було худорляве обличчя, темне хвилясте волосся і сині-сині очі, що разом надавало йому певної шляхетності.

Мері-Pya ходила з ним завжди і всюди, якщо тільки він сам не відмовлявся від її товариства, але такого майже не траплялося. Я так розумію, хлопцеві подобалося упадати за цим дівчиськом. Його однолітки здебільшого шукають різні приводи, аби уникнути дівочої компанії, і тільки дехто з них, такі, як Х’юї, полюбляють водитися з дівчатами, а надто, коли в них немає сестер. Вони їм усіляко годять, усюди ходять з ними, обтрушують з них бруд і витирають сльози, коли тим трапляється впасти чи вдаритись, та ревно стежать за сухістю їхніх носів. Так само, як і Мері-Pya, цей хлопець був єдиною дитиною в сім’ї, і коли дозволяли обставини, він залюбки брав дівчинку з собою, а отже, і мене, бо Мері-Руа без мене й кроку не могла ніде ступити! Х’юї ніколи не виступав проти мене, напевне, поважаючи примхи подруги і не вважаючи це за дивацтво. Хтозна, може, й до мене він так само ставився з повагою. А втім, це не дивно, бо Х’юї походив із шляхетного роду.

Якби я могла жити так, як я сама вважаю за потрібне, інакше кажучи, не бувши «хатньою», я б, мабуть, перебралася на узбережжя і цілі дні сиділа на приплаві, гріючись під сонечком, вдихала запахи просмолених канатів, якими пришвартовують човни. Коли до гавані заходили б човни рибалок, я поважно ходила б по набережній, тримаючи хвіст угору, а потім збігала б донизу, щоб привітатися з рибалками та побачити, що вони там привезли.

Мабуть, найбільше після запахів лаванди мені подобаються пахощі моря, човнів, старих штормівок, светрів і снастей, рибальських тенет, гумових чобіт у човновому сараї, а ще — ні з чим незрівнянні запахи риби, морських водоростей, крабів та омарів, і зеленавої морської піни, яка чіпляється до сірих східців на причалах. А знали б ви, як пахне пристань о тій вранішній порі, коли сонце ще не пробилося крізь запону туману і все довкола просякло росою, вогкістю й морською сіллю!..

Отож, я була з дітьми коло гавані, на площі, де стояла статуя Роб-Роя,[9] і настрій мала далеко не найгірший, бо там, як не крути, було чимало цікавого та захопливого. Якщо не брати до уваги того, що коли до гавані зайшов пароплав і свиснув, я злякалася так, що гримнула з плеча Мері-Pya на землю і сильно забилася.

А тепер, я це знаю, потрібно вдатися до невеличкого пояснення: при падінні ми завжди приземляємося на лапи, головне, щоб був час перекинутись і прийняти потрібне положення. Проте тоді все сталося так блискавично, що я не встигла це зробити.

Весь пароплав був білий-білий, тільки труба чорна, і звідки ж мені було знати, що саме з неї вихопиться той страхітливий звук? Я зачаровано спостерігала за судном, що з пахканням підходило до крайки кам’яного причалу, брязкало дзвонами та шуміло матроськими викриками, та за білою піною, що закипала довкіл судна, що йшло вперед, потім назад, а потім убік. І тут, ні сіло ні впало, з вершечка пароплавної труби рвонув той шум. Нічого гучнішого і страшнішого я ще в житті не чула, тому не втрималася і впала.

До вашого відома, я могла б там і втриматись, але для цього довелося б уп’ястись кігтями в дівчачу шию: я ж бо сиділа в Мері-Pya на плечі. І, будьте певні, був би замість дівчинки хтось інший, я б ні секунди не вагалася, встромила би свої пазурики в його шкіру. Та й сталося все швидко, просто блискавично: страхітний оглушливий шум, що мало вуха не полопали, стрімке падіння — і от я лежу на забитому боці.

Мері-Pya одразу ж підняла мене з землі, стала гладити забите місце, Х’юї Стерлінг їй став помагати, і взагалі, вони так упадали коло мене!.. Хлопець тільки раз засміявся й сказав:

— Томасино, якщо ти хочеш бути мореплавною кішкою, то звикай.

Він начебто збирався, коли виросте купити яхту, прихопити з собою Мері-Pya і вирушити з нею в навколосвітню подорож. А тепер уявіть собі, що Мері-Руа погоджується плисти без мене. Сміх та й годі, скажіть?

Після гладження біль ущух. Мері-Руа притулила мене до грудей, склавши руки колискою, і вже тримала так, що я не впала б, якби навіть захотіла. Коли пароплав ревнув удруге, я його вже майже не злякалася і, майже забувши про біль, захоплено спостерігала за поштовими мішками, які вилітали на пірс, за пасажирськими валізами, що рясніли цікавими бирками, і за самими пасажирами, які спускалися на берег дерев’яним трапом, що з’єднував приплав і пароплавну палубу.

Чимало пасажирів вели з собою дітей, і звісно, це не могло не зацікавити Мері-Руа, Х’юї Стерлінга та Джорді Мак-Набба, який приєднався до них. Джорді мав вісім років, він був скаутом-вовчиком і всюди ходив сам, усе бачив на власні очі та знав більше за інших дітей. З людьми, які зійшли на берег, зійшло з півдюжини собак на повідках, та ще у натовпі майнув котячий кошик. Таксисти сигналили, мов скажені, закликаючи прибулих до себе, і загалом уся висадка минула успішно, якщо не брати до уваги мого падіння. Ще Джорді мав цікаву новину, якою й поділився з Х’юї та Мері-Руа:

— За річкою, там, де Данморський вигін, перед Гленом, їхали цигани. Цілий табір! Череда халабуд і фургонів. А декілька