Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

Від моменту нашої останньої зустрічі здоровань Мігель анітрохи не змінився. Можливо, за цей час він навіть не перевдягався. Стояв, наче скеля, біля брами й мовчки дивився на мене злими очима.

— Мігелю, у мене немає іншого виходу. Якщо ти не впустиш, я тут такий хай підніму, що вся поліція збіжиться.

Слово «поліція» справило враження — Мігель прочинив хвіртку й відійшов убік.

Кілька кроків подвір’ям, стрибок на ґанок у темну печеру дверей. Наступної миті я різко присів і відчув, як повітря над головою шелеснуло від Мігелевого удару кулаком. Велетенська туша промахнулася та за інерцією пішла вперед. Кулак врізався в стіну, розкидав навколо удару шматки штукатурки. Я крутнувся на місці й щосили викинув руку вгору. Удар був чітким — знизу в щелепу. Мігель зойкнув і впав додолу. Я підвівся й про всяк випадок ще й зацідив йому ногою в голову.

— А ти передбачуваний, аміго, — пробурмотів я і зайшов до кімнати.

На канапі сидів старий Хосе, трохи нижче, з його руки, на мене дивилося дуло пістолета.

— Сядь, — тон дідугана не віщував нічого приємного. — Я просив тебе забути сюди дорогу.

— Або стріляй, або сховай свою цяцьку, — я намагався говорити невимушено, однак нерви таки здавали.

Я сів навпроти діда.

— Хосе, мені втрачати нічого. Ти останній, хто бачив мою сестру. Я знаю про літак, та не розумію, що тут відбувається. У тебе є варіанти — або розказати, де Ксю, і що тут відбувається, або застрелити мене. Я нікуди звідси не піду.

Із коридору почулося сопіння, потім — приглушена лайка. У дверях з’явився Мігель. Обличчя розбите, очі налиті кров’ю, як у мавпи. Він ще погано стояв на ногах, однак уже добре тримав мене у фокусі.

— Мігелю, йди у свою кімнату, — обізвався Хосе.

— Я його пришию, — заревів Мігель.

— Су пута мадре, іди в кімнату! — рявкнув дідуган. — Я повторювати не буду.

— Сі, — пробубнів Мігель і притиснув руку до горла. Кинув на мене погляд, який, без сумніву, означав «тільки вийди з цієї кімнати — і я з тебе намаслаю фаршу», і зник за дверима.

— Ми познайомилися з Оксаною в Аргентині, — Хосе пістолета не сховав, однак трохи розслабився. — Вона знайшла мене в Буенос-Айресі.

— Навіщо? — я зрозумів, що напруга таки дійсно спала, і Хосе нарешті говоритиме.

— Вона шукала інформацію про один літак. Сказала, що там загинули її батьки. Вона дуже розумна дівчинка, однак украй необережна. Я казав їй не лізти у цю справу, але вона не послухала.

— Вірю, вона така, — чомусь бовкнув я і згадав, як колись Ксю відбила кошеня у зграї дворових псів.

— Не перебивай і слухай! — Хосе відкинувся на канапі й нарешті сховав пістолета. — Історія дуже стара, і небагато людей, які про неї знали, залишилися живими. Після карибської кризи, — Хосе узяв зі столу пляшку пива, — Фідель увесь час шукав привід для того, щоб розв’язати війну зі Штатами. Жити у блокаді, яку вони створили, було неможливо. Радянський Союз і Америка побрязкали зброєю та й заспокоїлися, а блокада так і залишилися. Більше десяти років ми шукали змоги змусити СРСР ізнову взятися за зброю.

— Хто це ми? — не втримався я.

— Ми — це ми, — тихо відповів Хосе. — Тоді було вирішено організувати теракт і повісити відповідальність на купку дурнів, діяльність яких підтримували Штати. Ми конче мали підбурити Союз проти Штатів, і літак із нашими спортсменами, а на додачу ще й з радянськими військовими, підходив для цього якнайкраще.

Я відчув, як ходуном заходили мої вилиці, тіло напружилося й стислося, немов пружина.

— Я казав, що не слід цього робити, — продовжив Хосе, — однак не мав великого впливу в компартії. Літак таки підірвали, а мені довелося втекти в Аргентину.

— Однак офіційно літак упав в океан?

— Угу. То офіційно. Насправді все так і мало бути, та щось пішло не за планом — бомби не спрацювали, і літак збили військові під час його посадки.

— І що далі?

— Далі? Виявилося, що Совєти не такі дурні, як вважали наші. Вони вже не хотіли відкритого конфлікту зі Штатами. Нічого не вийшло. Все було марно.

Я підвівся й підійшов до вікна, за яким життя йшло своїм ходом — навпроти бавилися біля дороги діти, неподалік жінка вивішували сушитися білизну.

— Послухай, Хосе, — мій голос зірвався на хрипіння, — нехай, можливо, все так і було, а чому не прибрали рештки літака?

— А навіщо? Це ж Куба. Тут ніколи нічого не відбувається. Ніхто нічим зайвим не цікавиться. Ось і я повернувся згодом. Тут ніхто не питає зайвого. Гадаю, що прибрати просто ніхто й не подумав. Якби не твоя сестра, а потім і ти, ніхто б ніколи й не поцікавився тими уламками.

— Дурня якась, — промимрив я собі під ніс. — Гаразд, Хосе, а де Ксю?

У цей момент до кімнати забіг переляканий Мігель.

— Там поліція, Хосе! Йдуть до будинку.

Я знову поглянув у вікно й побачив три машини, з яких виходили озброєні люди у формі.

— Мерде! — лайнувся Хосе. — Мігелю, виведи його звідсіля.

Я кинувся за Мігелем. Той рвонув кудись угору по сходах. Побігши за ним, я вискочив на дах іншого будинку, постать Мігеля маячила попереду. Кілька стрибків — і ми були вже на іншій вулиці. Мігель спинився, миттю повернувся до мене й зацідив ув обличчя. Земля втекла з-під ніг, і я гримнувся горілиць. Мігель схопив мене за комір сорочки й знову заніс руку для удару.

— Облиш, — прохрипів я, — я прошу вибачення Мігелю. Ай ем сорі!

Мігель завмер із занесеною наді мною рукою, він усе ще важко дихав і дивися мені у вічі. В якийсь момент рука його трохи розслабилася. Він відпустив комір. Я