Камі Гарсія - Чарівні створіння

— Не панікуйте! Усі цілі? — намагалася втихомирити нас місіс Інгліш.

Я обернувся до стругачки — подивитися, чи з Ліною все гаразд. Ні, вона стояла біля розбитого вікна серед купи скла, застигла від страху. Її обличчя стало неприродно блідим, а очі — ще більшими і зеленішими, ніж зазвичай. Як учора під дощем, але й трохи не так. Цього разу вони були налякані. Де й поділася її сміливість!

Ліна простягла руки. З одної на лінолеум скрапувала кров.

«Я не хотіла».

Це вона розтрощила вікно? Чи вікно луснуло — і вона поранилася склом?

— Ліно…

Вона прожогом кинулася геть, іще я не встиг нічого в неї запитати.

— Ви бачили? Вона розбила скло! Вона підійшла до вікна і щось у нього кинула!

— Та вона прямо рукою по ньому дала! Я свідок!

— То чому ж вона тоді не по лікті в крові?

— Ти ще тут розслідування проведи! Вона хотіла нас убити!

— Я просто зараз дзвоню татку! Вона божевільна, як і її старий!

Голоси, перекрикуючи один одного, перетворилися на вереск вуличних котів. Місіс Інгліш намагалася всадовити всіх на свої місця, але це було неможливо.

— Заспокойтеся! Немає чого панікувати! Будь-що могло трапитися. Старе вікно, вітер… хто знає, чому так сталось.

Але у байки про старі вікна і вітер ніхто не вірив. Приємніше було винуватити в цьому племінницю старого Рейвенвуда й ураган з блискавками. Зеленооку блискавку, яка щойно влучила в місто, ураган на ймення Ліна.

Одне я знав напевне: погода в місті докорінно змінилася. У Гатліні раніше ніколи не було таких бур.

А Ліна, можливо, й не здогадувалася, яка зараз негода.

12. IX

Ґрінбраєр

«Досить».

Її голос і досі звучав у моїй голові. Чи принаймні мені так здалося.

«Ітане, воно того не варте».

Варте.

Тієї ж миті я відпихнув стілець і вибіг за Ліною з класу. Я цілком усвідомлював свій учинок: я став на її бік. Тепер у мене з явиться купа нових проблем, але це вже зовсім інша історія. Справа була не лише в Ліні — таке траплялося й раніше, упродовж усього мого шкільного життя. Пам’ятаю, як ніхто не хотів сидіти в їдальні поруч з Еллісон Бірч, коли у неї загострилася екзема, і як цькували бідолашного Скутера Ричмана через те, що той грав на тромбоні у симфонічному оркестрі школи Джексона гірше за всіх своїх попередників.

Я ніколи не писав «невдаха» на дверцятах шафок, але неодноразово був присутній, коли писали інші. Мене це непокоїло, але, вочевидь, не настільки, щоб розвернутися й піти геть.

Треба було щось із цим робити. Не могли ж усі учні ось так принижувати одну людину, а все місто — одну сім’ю. Хоча, звісно, могли, адже для них це звична справа. Хто знає, чи не через це Мейкон Рейвенвуд уже років двадцять не виходить з дому.

Я був цілком свідомий свого вчинку.

«Ні. Тобі лишень так здається, ти й гадки не маєш, що коїш».

її голос знову звучав у мене в голові, так ніби я чув його все життя.

Знаю, що буде завтра, але мені байдуже. Зараз я маю її знайти. Не відомо навіть, для кого це мало більшу вагу — для мене чи для неї, але вибору в мене не було.

Я зупинився біля кабінету біології, щоб перевести дух. Лінк глянув на мене, мовчки похитав головою і кинув мені ключі. Я упіймав їх і побіг далі. Якщо мій внутрішній голос мене не підводив — я знав, де її шукати. Вона пішла туди, куди пішли б усі. Куди пішов би і я.

Додому. Навіть якщо твій дім — маєток Рейвенвуд і поряд з тобою живе мовчун Редлі.

* * *

Переді мною на узвишші почав вимальовуватись похмурий маєток Рейвенвуд. Усім своїм виглядом він ніби кидав мені виклик. Але я не боявся. Страх — це коли вночі приходить поліція і повідомляє про загибель мами, коли батько зачиняється у себе в кабінеті й ти розумієш, що віднині він живе там. Страх, це коли на Амму вкотре «находить» і ти дізнаєшся, що її маленькі ляльки — зовсім не іграшки.

Я не боявся Рейвенвуда, нехай би навіть він виявився таким самим страхітливим, як і його оселя. Незрозуміле — невід’ємна частина Півдня. У кожному містечку є свій будинок з привидами, і принаймні третина містян заприсягнеться, що особисто, бодай раз — а то й два — у житті, зустрічалися з духом. Крім того, я жив з Аммою, а вона фарбувала віконниці у блакитний колір, аби ці-таки духи тікали геть, і робила амулети зі жмутків кінського волосу й землі. Я звик до незвичного, та усе ж старий Рейвенвуд — це ще та історія.

Я підійшов до воріт і невпевнено поклав руку на покорчене залізо. Ворота з рипом відчинились і… нічого не сталося. Не вдарила блискавка, не пролунав вибух, не розпочалася гроза. Не знаю, що я думав побачити, але з того, що вже дізнався про Ліну, зробив висновок: чекай неочікуваного і будь обачний.

Якби місяць тому хтось сказав мені, що я відчиню цю браму і стану на рейвенвудівську землю, я б обізвав його божевільним.

У містечку на кшталт Гатліна я знав кожну шпарку, але ніколи не бував тут. Минулого разу я доїхав лише до воріт. Що ближче я підходив до будинку, то краще було видно його занепад. Величезний маєток нічим не відрізнявся від інших маєтків Півдня, принаймні саме такими їх уявляють приїжджі з Півночі, надивившись «Звіяних вітром».

Та попри все, будинок вражав, бодай масштабом. Можна було подумати, що на ґанку цього велета, оточеного пальмами і кипарисами, щодня збираються люди, п’ють коктейлі з льодом, грають у карти. Та надто вже дім був занедбаний, і надто нетовариський був його господар.

Особняк, збудований у стилі неогрек, мав нетиповий вигляд на тлі одноманітної архітектури Гатліна, і через це ще більше впадав у око. Облуплені за роки забуття величезні білі доричні колони тримали на собі скошений дах. Він різко йшов униз і скидався на згорблену літню жінку. Ґанок відколовся від будинку і грозив відпасти від найлегшого кроку. Стіни густо заросли плющем, подекуди його галузи намертво заснували вікна. Здавалося, земля поглинає будинок і повертає його у надра, з яких він колись з’явився на світ.

Над вхідними дверима було перекриття, якого не робили вже не один десяток років. На ньому виднілося різьблення. Символи. Щось на зразок кіл