Камілла Лекберг - Крижана принцеса

відчула, що в неї перехопило дух, і вона розплакалася. Маріанне негайно заспокоїлася й дала змогу словам співчуття та підтримки пройти крізь слухавку.

— Як ти насправді? Хочеш, я приїду? Я можу побути з тобою ввечері.

Еріка ще сильніше зайшлася плачем, але за мить трохи вгамувалася й спробувала витерти очі.

— Дуже дякую, але все гаразд. Чесно. Просто останнім часом забагато всього трапилося. Спочатку виснажливе сортування батьківських речей, до того ж я взяла на себе ще й написання книжки, незабаром треба надіслати рукопис. А тут іще проблеми з будинком і, окрім усіх цих неприємностей, цієї п’ятниці я знайшла мертвою найкращу подругу дитинства.

Вона замовкла й зі сльозами на очах зайшлася істеричним сміхом. За мить їй вдалося заспокоїтися.

— Ти сказала «мертвою» чи мені здалося?

— На жаль, ти все правильно почула. Вибач, імовірно, те, що я сміюся, жахливо. Забагато всього трапилося. Це була моя найкраща подруга дитинства Александра Війкнер. Вона наклала на себе руки у ванній у родинному будинку у Ф’єлльбацці. До речі, ти, певно, знаєш її. Вона та її чоловік Генрік Війкнер були серед найвпливовіших людей Ґетеборґа. Ти зараз саме з такою олігархією маєш справу, чи не так?

Вона всміхнулася, знаючи, що на іншому кінці Маріанне робить те саме. Коли вони були юними студентками, Маріанне жила в Майорна й боролася за права робочого класу, і вони обидві знали, що з плином часу вона буде змушена змінити хід своїх міркувань, аби влитися у відповідне середовище, і це автоматично принесло їй роботу в солідному адвокатському бюро. Зараз вона мала шикарний одяг — вишиті на замовлення блузи — та коктейль-паті в Ергруте. Та Еріка знала, що це для Маріанне слугувало немов тонким шаром лаку над бунтівною натурою.

— Генрік Війкнер. Так, його я добре знаю, ми навіть маємо кілька спільних знайомих, хоча особисто ніколи не зустрічалися. Як кажуть пліткарі, самовпевнений бізнесмен. Належить до такого типу людей, які можуть звільнити сотню людей перед сніданком і навіть не втратити апетиту. Його дружина має крамницю?

— Галерею. Абстрактне мистецтво.

Слова Маріанне про Генріка спантеличили Еріку. Вона ніколи не думала, що добре розбирається в людях, проте Генрік насправді не здавався їй самовпевненим бізнесменом.

Еріка закінчила розмову про Алекс і перейшла до з’ясування питання, заради якого телефонувала:

— Мені сьогодні надійшов лист. Від адвоката Лукаса. Вони викликають мене на зустріч щодо продажу батьківського будинку, яка відбудеться цієї п’ятниці в Стокгольмі. Але я не знаюся на юридичних справах. Які я маю права? Чи маю я взагалі хоч якісь права? Чи має Лукас насправді право так чинити?

Вона відчула, як нижня губа знову почала тремтіти, і глибоко вдихнула, аби заспокоїтися. За вікном на сонці іскрилася крига, що вкрила затоку після нещодавньої відлиги, і все це супроводжувалося мінусовою температурою вночі. Вона побачила, як горобець сів на підвіконня, і пригадала, що треба купити корм для птахів. Горобець допитливо хитав головою й легенько щось дзьобав на підвіконні. Упевнившись, що нічого їстівного немає, він полетів далі.

— Ти знаєш, я працюю податковим адвокатом, а не адвокатом у сімейних справах, тож не можу тобі відповісти вже зараз. Але ми зробимо ось так: я зв’яжуся з одним фахівцем, який працює в нашому бюро, і сьогодні ж зателефоную тобі. Ти не сама, Еріко. Ми допоможемо тобі в цьому, я обіцяю.

Було приємно чути від Маріанне надійні слова підтримки, і після щирої розмови з подругою Еріка відчула, що її життя стало світлішим, навіть попри те, що зараз вона знала не більше, ніж тоді, коли зателефонувала їй.

Незібраність так і мучила її. Еріка змусила себе взятися за роботу над біографією, але відчувала лише внутрішній спротив. Їй залишалося написати понад половину книги, але видавництво нетерпляче чекало на перший рукопис. Написавши майже два аркуші формату А4, вона перечитала написане і, перемістивши до смітника, швидко знищила плід кількагодинної праці. Вона відчувала лише великий смуток — задоволення від роботи зникло вже давно. Натомість дописала статтю про Александру й запакувала її в конверт з адресою «Богусленінгу». Незабаром настав час зателефонувати Данові й роз’ятрити його смертельну душевну рану, отриману внаслідок блискучої поразки Швеції у вчорашній грі.

Комісар Мельберґ задоволено поплескав себе по животі й подумав, чи не подрімати трохи — однаково роботи не було, а тим дріб’язковим справам, які мав, він не надавав особливого значення.

Він подумав, що було б чудово трохи покуняти, щоб ситний ланч перетравився в тиші й спокої, але щойно встиг заплющити очі, як різкий стук сповістив, що Анніка Янссон, секретарка поліцейської дільниці, чогось від нього хоче.

— От дідько! Ти не бачиш, що я зайнятий?

Намагаючись прибрати діловий вигляд, він почав незграбно порпатися в паперах, які купою лежали на письмовому столі, але все, що йому вдалося, — перекинути чашку з кавою. Духмяний напій розлився на всі папери, і він узяв до рук ті, що лежали найближче, намагаючись витерти ними сорочку, яка вже була схожою на спід штанів.

— Чорт! Чи я в біса шеф тут? Ти не навчилася виявляти хоч якусь повагу до свого керівництва й стукати перед тим, як увійти?!

Вона й не намагалася сказати, що насправді саме так і зробила. Навчена віком і досвідом, просто вичікувала, поки найгірша стадія знервованості мине й він заспокоїться.

— Я думав, що в тебе є свої справи, — пробурмотів Мельберґ.

Анніка стримано промовила:

— Тебе шукали з відділу судової медицини. А точніше, судовий патологоанатом Торд Педерсен. Можеш зателефонувати за ось цим номером.

Вона простягнула клаптик паперу з номером, записаним охайним почерком.

— Він не сказав, що за справа?

Допитливість мучила його. Відділ судової медицини не часто дає про себе знати, особливо тут, у провінції. Можливо, коли-не-коли станеться так, що знадобиться допомога талановитої поліцейської команди.

Він розгублено помахав рукою, наказуючи Анніці піти. Затиснув слухавку між підборіддям і плечем і завзято почав набирати записаний номер.

Анніка швидко вийшла з кімнати й гучно зачинила за собою двері. Вона сіла за робочий стіл і вже вкотре проклинала рішення, за яким Мельберґа перевели до цієї маленької поліцейської дільниці в Танумсгеде. За чутками, які ходили дільницею, він не міг залишатися в Ґетеборзі тому, що сильно побив заарештованого іммігранта, який був під його відповідальністю. Це точно вже не перша його помилка, але найбільша. Його керівництво вже було сите донесхочу. Відділ внутрішніх розслідувань так і не зміг нічого довести,