Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Поезія » Кобзар 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Кобзар" автора Тарас Григорович Шевченко. Жанр книги: Поезія.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 91
Перейти на сторінку:
з того світу, Не дасть святого розпинать. А ви Україну ховайте: Не дайте матері, не дайте В руках у ката пропадать. Од Конашевича і досі Пожар не гасне, люде мруть, Конають в тюрмах, голі, босі… Діти нехрещені ростуть, Козацькі діти; а дівчата!.. Землі козацької краса У ляха в'яне, як перш мати, І непокритая коса Стидом січеться; карі очі В неволі гаснуть; розкувать Козак сестру свою не хоче, Сам не соромиться конать В ярмі у ляха… горе, горе! Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть - І заридають чорні гори. Згадайте праведних гетьманів: Де їх могили? де лежить Останок славного Богдана? Де Остряницина стоїть Хоч би убогая могила? Де Наливайкова? нема! Живого й мертвого спалили. Де той Богун, де та зима? Інгул щозиму замерзає - Богун не встане загатить Шляхетським трупом. Лях гуляє! Нема Богдана - червонить І Жовті Води, й Рось зелену. Сумує Корсунь староденний: Нема журбу з ким поділить. І Альта плаче: “Тяжко жити! Я сохну, сохну… де Тарас? Нема, не чуть… не в батька діти!” Не плачте, братія: за нас І душі праведних, і сила Архістратига Михаїла. Не за горами кари час. Молітесь, братія!”

Молились, Молились щиро козаки, Як діти, щиро; не журились, Гадали теє… а зробилось - Над козаками хусточки! Одно добро, одна слава - Біліє хустина, Та й ту знімуть… А диякон: “Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили”. Ударили в дзвони, Реве гаєм: “Освятили!” Аж серце холоне! Освятили, освятили! Гине шляхта, гине! Розібрали, заблищали По всій Україні.

Треті півні

Ще день Украйну катували Ляхи скажені; ще один, Один, останній, сумували І Україна, і Чигрин. І той минув - день Маковія, Велике свято в Україні. Минув - і лях, і жидовин Горілки, крові упивались, Кляли схизмата, розпинали, Кляли, що нічого вже взять. А гайдамаки мовчки ждали, Поки поганці ляжуть спать. Лягли, і в голови не клали, Що вже їм завтра не вставать. Ляхи заснули, а іуди Ще лічать гроші уночі, Без світла лічать бариші, Щоб не побачили, бач, люде. І ті на золото лягли І сном нечистим задрімали. Дрімають… навіки бодай задрімали! А тим часом місяць пливе оглядать І небо, і зорі, і землю, і море Та глянуть на люде, що вони моторять, Щоб богові вранці про те розказать. Світить білолиций на всю Україну, Світить… а чи бачить мою сиротину, Оксану з Вільшани, мою сироту? Де її мордують, де вона воркує? Чи знає Ярема? чи знає, чи чує? Побачимо потім, а тепер не ту, Не ту заспіваю, іншої заграю; Лихо - не дівчата - буде танцювать. Недолю співаю козацького краю; Слухайте ж, щоб дітям потім розказать, Щоб і діти знали, внукам розказали, Як козаки шляхту тяжко покарали За те, що не вміла в добрі панувать.

Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла-червоніла. Текла, текла та й висохла. Степи зеленіють; Діди лежать, а над ними Могили синіють. Та що з того, що високі? Ніхто їх не знає, Ніхто щиро не заплаче, Ніхто не згадає. Тілько вітер тихесенько Повіє над ними, Тілько роси ранесенько Сльозами дрібними Їх умиють. Зійде сонце, Осушить, пригріє; А унуки? їм байдуже, Панам жито сіють. Багато їх, а хто скаже, Де Ґонти могила,- Мученика праведного Де похоронили? Де Залізняк, душа щира, Де одпочиває? Тяжко! важко! Кат панує, А їх не згадають.

Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла-червоніла. І день, і ніч ґвалт, гармати; Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, а згадаєш - Серце усміхнеться.

Місяцю мій ясний! з високого неба Сховайся за гору, бо світу не треба; Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось, І Альту, і Сену, і там розлилось, Не знать за що, крові широкеє море. А тепер що буде! Сховайся ж за гору; Сховайся, мій друже, щоб не довелось На старість заплакать…

Сумно, сумно серед неба Сяє білолиций. Понад Дніпром козак іде, Може, з вечірниці. Іде смутний, невеселий, Ледве несуть ноги. Може, дівчина не любить За те, що убогий? І дівчина його любить, Хоч лата на латі. Чорнобривий, а не згине, То буде й багатий. Чого ж смутний, невеселий Іде - чуть не плаче? Якусь тяжку недоленьку Віщує козаче, Чує серце, та не скаже, Яке лихо буде. Мине лихо… Кругом його Мов вимерли люде. Ані півня, ні собаки; Тілько із-за гаю Десь далеко сіроманці Вовки завивають Байдуже! іде Ярема, Та не до Оксани, Не в Вільшану на досвітки,- До ляхів поганих У Черкаси. А там третій Півень заспіває… А там… а там… Йде Ярема, На Дніпр поглядає.

“Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий! Багато ти, батьку, у море носив Козацької крові; ще понесеш, друже! Червонив ти синє, та не напоїв; А сю ніч уп'єшся. Пекельнеє свято По всій Україні сю ніч зареве; Потече багато, багато, багато Шляхетської крові. Козак оживе; Оживуть гетьмани в золотім жупані; Прокинеться доля; козак заспіва: “Ні жида, ні ляха”, а в степах Украйни - О боже мій милий - блисне булава!”

Так думав, ідучи в латаній свитині, Сердега Ярема з свяченим в руках. А Дніпр мов підслухав: широкий та синій, Підняв гори-хвилі; а в очеретах Реве, стогне, завиває, Лози нагинає; Грім гогоче, а блискавка Хмару роздирає. Іде собі наш Ярема, Нічого не бачить; Одна думка усміхнеться, А друга заплаче. “Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут… а тут… що ще буде? Може, ще загину”. А тим часом із байраку Півень - кукуріку! “А, Черкаси!.. боже милий! Не вкороти віку!”

Червоний бенкет

Задзвонили в усі дзвони По всій Україні; Закричали гайдамаки: “Гине шляхта, гине! Гине шляхта! погуляєм Та хмару нагрієм!” Зайнялася Смілянщина, Хмара червоніє. А найперша Медведівка Небо нагріває. Горить Сміла, Смілянщина Кров'ю підпливає. Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси; Чорним шляхом запалало, І кров полилася Аж у Волинь. По Поліссі Ґонта бенкетує, А Залізняк в Смілянщині Домаху гартує, У Черкасах, де й Ярема Пробує свячений. “Отак, отак! добре, діти, Мордуйте скажених! Добре, хлопці!” - на базарі Залізняк гукає. Кругом пекло; гайдамаки По пеклу гуляють. А Ярема - страшно глянуть По три, по чотири Так і кладе. “Добре, сину, Матері їх хиря! Мордуй, мордуй, в раю будеш Або есаулом. Гуляй, сину! нуте, діти!” І діти майнули По горищах, по коморах, По льохах, усюди; Всіх уклали, все забрали. “Тепер, хлопці,

1 ... 13 14 15 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кобзар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кобзар"