Любомир Андрійович Дереш - Намір!

ідеї щодо моєї потойбічності. Нарешті, одного дощового, камерального за настроєм вечора – то був початок квітня – вона почала потроху розказувати власне життя.

9

Мої дні в Хоботному були схожі.

Готував їсти. Прав бабину білизну, крохмалив постіль. Гуляв за селом. Вивчав залишки колгоспних стаєнь за кілометр від Хоботного, посеред зарослого гірчаком поля.

Ознайомився з бібліотекою діда, професора Галушки, і виявив, що дідо мій був навдивовижу різностороньою особистістю. Можливо, аж занадто різносторонньою – його широкі інтереси до знань межували зі всеїдством. Взагалі, мій дідо, якщо я не казав ще цього, за спеціальністю був математиком. Сам я діда пам’ятаю дуже приблизно. Він помер ще коли мені було п’ять, а мо’ й давніше. Дивно – коли пригадую його, неодмінно з’являється відчуття, ніби ми були дуже споріднені.

В негоду, коли нічого було робити на вулиці, я просиджував у діда в кабінеті, пробував відтворити його стиль мислення, його погляд на світ.

Окрім широкої вибірки літератури, мене здивувало, що багато полиць на стелажі були порожніми. Наче книжки звідти десь поділись. Верхня полиця, де переважно тримають словники та енциклопедії, взагалі пустувала.

Тому природньо, що одного дня я попросив бабу розповісти мені про мого діда більше.

– Йой, тяжкий був чоловік, – сказала баба. – Цвяха в стіну забити було проблемою. Тільки і вмів, шо книжки читати.

Баба трохи подумала, ніби не знала, розказувати чи ні. Стягнула тугіше хустку на підборідді й порухала щелепою, поправляючи вставні зуби.

– Ти тільки мамі не кажи, бо вона сі вгніває, що я тобі то розказую. То таке, – баба показала рукою, яке – «нефайне». Про таке, мовляв, не говорять.

– Але маю гріх на душі, Петрусю, мушу тобі про нього розказати. Ну, може, то й не гріх, але він мене муляє. Слухай. Твій дідо був вар’ят.

– Он як?

– Ну та, натуральний вар’ят! На людях ше нічо тако, «добридень-до побаченя», вихований, тихий. На базар сходити, у місто поїхати – то все міг. Але в сім’ї годі було його стримати. То все від тих книжок ся почало в нього.

– Від яких?

– Та від тих, шо я попалила, – баба байдуже махнула рукою.

– А які ж ви, бабцю, попалили?

Баба вдоволено гмикнула:

– А де я знаю. Якісь попалила. Іностранні попалила.

– Чого ж ти палила їх, жабо стара?! – Я нарешті допер, куди поділися книги з полиць. По спині забігали мурашки. Серце закалатало.

– Та бо він їх читав і дурів від того. Я знаю, жи то від них він помер.

Опановуючи серцебиття, я спитав бабу, в чому ж полягало вар’ятство мого діда. Вона відказала, що дідо говорив такі речі, які не можна було слухати. Дідо, виявляється, був трохи не при свому розумі.

То почалося в нього після скандалу на кафедрі, де внаслідок підлих інтрижок діда мали звільнити з посади завідувача, внаслідок чого у професора Галушки трапився сердечний напад. Дідо був ще нестарим, але після нападу став хворобливим і нікудишнім. Він написав заяву про звільнення і перебрався у Хоботне. Невдовзі опісля цього дідові стали ввижатися якісь істоти – не то чорти, не то янголи, тут діло темне. Спочатку вони приходили до нього у сни, і дідо по ночах зривався весь в поту. Потім вони стали докучати йому і вдень, коли він лягав передріматися. Через якийсь час дідо став бачити “примари” і вдень, при ясному розумі. Баба розповідала, що кілька разів доходило навіть до того, що дідо відмахуючись від чогось невидимого бігав по хаті в чім мати родила. Рідних при цьому не впізнавав, а коли хтось підходив до нього, він боляче копався. Приступи, на щастя, не тривали довго, і за якусь годину півтори дідо заспокоювався, мов ні в чім не бувало. При цьому говорив з полегшенням: “Ну все, відчепилися, нарешті”.

– А ви лікареві його показували?

– Та йой, – махнула баба, – та то би такий встид був для сім’ї. Нам всі в селі завидували, що в нас хата така велика, і шо діти всі тьфу-тьфу-тьфу виросли, шо і дідо твій до професора доробився… Певне, думали, шо він багато грошей заробляє. Ая, завидували, завидували, я то завше відчувала. А якби сі довідали, жи з дідом не альо, знаєш, як засміяли би мене? Казали би: “А шо, Вірунцю? Не хтілась простого хлопа? А маєш теперка пруфесора!”. То й ми дохтіра не звали. То твоя мама іно хтіла го в лікарню положити. А я знала, жи йому то сі мине.

І справді. За якийсь час – може, менше, ніж за рік, – дідові кошмари минулися. Доньки, що раніше мешкали в Хоботному, за цей час пороз’їжджалися: котра до сватів, котра в місто. Тепер навідувалися хіба на пару днів, внуків показати. І то, з певним острахом – боялися, що в батька знову “почнеться”. Але після кількох нестерпних місяців дідові наче й справді минулося. Повернувся сон, і він перестав переконувати, що за стайнею живуть жахіття.

Забув сказати, дідова ідея-фікс полягала в тому, що бабаї, котрі його лякали до півсмерті, приходили з-за стайні, зі здичавілого, завжди затіненого саду. Він розказував, що в них там “діра”, через яку вони пролазять. От таке він говорив, і не жартував, а всерйоз говорив, ще й брався переконувати сумящихся, і це 50-літній чоловік. Про те, щоби піти за стайню, викосити там кропиву, обрізати сухе гілля та навести порядок, не могло бути й мови, так боявся він того місця.

– Не хлоп, а баба якась, – злостилася стара.

Несподівано щось таке невиразне відгукнулося у мені – про «бабайку за хатою». Якась таємниця була у нашій хаті, зміст якої мені недоступний. Я сиджу в коридорі, під столом, у мене тут мильничка з камінцями, які я наколупав на городі. Це мої друзі, вони мені розказують історії. Зараз у коридорі вже темнувато, і стає незручно сидіти в одних колготках на зимній підлозі. Та я боюся вилізти з-під столу, боюся шарудіти, тому що подумають, що я підслуховував. Я ж не підслуховував, я просто собі бавився з камінцями, а вони там, на кухні, почали говорити про щось таке… чого не можна чути маленьким. Та я однаково не розумію, про що йдеться. Можу хіба вслухатись в інтонації. Мама про щось ніби просить у діда, і вона чимось мучиться, чимось важким, тому просить, просить