Ірен Віталіївна Роздобудько - Мерці

звивається на ліжку. Це було так страшно, що дівчинка тихенько пішла геть і причаїлася під ковдрою. Тоді, підрахувала Віра, матері було 24 роки.

«Мамка — дурепа!» — подумала маленька Віра, і що більше повторювала про себе це слово, то величезніша хвиля любови піднімалася у ній, затоплюючи мозок чимось гарячим, що потім вилилося першими серйозними сльозами. Відчувши цю гарячу любов, що надійшла через ненависть, маленька Віра й потім увесь час намагалася зробити їй боляче, щоби згодом — жаліти. Або отримувати чергового ляпаса й шепотіти про себе: «Дурепа…дурепа…» — і знову відчувати ту шалену гарячу хвилю. Більше ніколи і ні з ким Віра не переживала такого. Мабуть, тому, що мати нечасто звертала на неї увагу. Вона була зайнята чимось своїм.

Але не зовнішністю — іноді вона навіть не розчісувалась, а просто зранку продирала своє довге волосся п’ятірнею, від чого воно ставало схожим на те, що називають пасмами. Її краса була незвичайною в тому розумінні, що інколи вона здавалась потворною, якоюсь вичавленою, як лимон, до жовтуватої блідости — і при цьому ще більше, ще страшніше — красивою. А ще, як тільки зараз могла зрозуміти Віра, мати була справжньою жінкою. Ці вимерлі істоти тепер лишилися лише в архівах часу, на пожовклих сторінках книг сімнадцятого сторіччя, на середньовічних ґравюрах із зображенням спалення відьом. Справжня жінка — це руйнування. Коли мати зрідка з’являлася десь у компаніях, кожен з присутніх усвідомлював крах усього свого життя. Віра першою відчула цей руйнівний імпульс наближення катастрофи. Зараз вона вже могла зрозуміти, що мати насамперед руйнувала себе.

Вона, як фантом, накопичувала енерґію, розросталась, як хмара перед дощем, яскравіла своєю мінливою красою раптом у якусь мить, наприкінці певного проміжку відносного спокою, енерґія, виплекана нею, виходила за межі і починала спалювати все навкруги.

Мати часто мучилася від пророчих сновидінь, ставала забобонною. Віра лякалася її і віддавала перевагу перебуванню у дитячому садку на п’ятиденці.

«Як мені зрозуміти її? — часто думала Віра, перечитуючи останнього листа. — Чи любила вона мене?»

Якось вони гуляли зимовим, засипаним снігом парком. Вірі завжди кортіло запитати матір про щось велике й важливе, але вона не насмілювалася. До них раптом підійшла жінка, чорна й жахлива, як відьма з казки. Вона просто виросла посеред дороги, як великий гриб. Вона про щось запитала. Мати зупинилася, й Віра щосили притислася до її теплої руки.

«Один бік твого обличчя — чорний, другий — синій, — сказала жінка. — Тому ти страждаєш, що душу свою не відпустиш від себе ані вдень, ані вночі. Ох, красуне, дитинко, розплітала ти коси свої, розсипалися вони по чужих подушках — підібрала їх недобра жінка і за рила так, що не зібрати їх тобі довіку. А він — не по вернеться, й не чекай! Ось — твій хрест і доля твоя!» — сказала жінка, вказуючи на маленьку Віру. Віра щосили потягнула маму від страшної баби, мати ледь устигла всунути тій в руки гроші. Вони побігли. А по тім навіть трохи погралися снігом, зліпили сніговика, і Віра поволі заспокоїлася.

Іноді випадали й дуже щасливі дні. Тоді мама сміялася, вішала нові фіранки і не ходила прибирати у під’їзді чи мити вікна сусідам.

— Чому ти працюєш двірничкою, ти що — найгірша від усіх? — іноді питала її маленька Віра.

— Я втомилася ходити колами, — незрозуміло пояснювала вона. — Коли в житті немає чогось справжнього, чи не все одно, чим займатися?..

Потім вона запалювала цигарку і занурювалась у свої думки, в яких Вірі майже не було місця.

Мати здавалася Вірі незбагненною, неземною, леґендарною гоголівською героїнею. Вона довго — а особливо під час перебування в інтернаті — боялася навіть згадувати про цю дивну жінку, яка, можливо, й зовсім не була її матір’ю, а лише — інопланетянкою, яка навіщось завітала на цю грішну землю, або жахливою злодійкою вбивцею. Згодом і страх, і фантазії, й уся романтика образу відступили. Віра з’ясувала, що мати, як розповідали сусіди, страждала через велике кохання: батько пішов з родини, коли Вірі був усього місяць від народження. Чи могла вона вбити? Можливо… Адже Віра надовго запам’ятала її шалені чорні очі і ту руйнівну енерґію, що зворохобила усе її дитяче існування.

* * *

Того дня, коли Віра зустріла в місті Ліліану, Аліна теж не сиділа вдома, а з’явилася там о пів на першу ночі. Увесь вечір вона просиділа в ресторані зі своїм черговим коханцем — сивочолим начальником відділу маркетинґу аґентства. Відверто кажучи, їй було все одно, хто сидить навпроти. Душа спустошилася задовго до цього. Навіть гроші не приносили такого задоволення, як раніше, а до сексу вона збайдужіла. Її єдиним і справжнім коханням були гроші. Вона добре пам’ятала, яким чином навчилася заробляти їх — спочатку у батьків, потім її фінансували чоловіки. З респектабельного двору, де Аліна мешкала до одинадцяти років, родина змушена була швидко перебратися до менш престижного району — політична влада змінилася, батька звільнили з роботи, і, щоби замести деякі сліди, він перевіз сім’ю на інший кінець міста.

Аліна ридала й навіть не встигла як слід попрощатися з друзями. Потім життя покотилося під гору. Якось, стоячи під рестораном і намагаючися згадати власну адресу (тоді їй усе ж таки вдалося купити квартиру й відселитися від своїх нудних «старичків»), вона помітила знайоме обличчя: вишукана жінка виходила з синього мерседеса. Це був перст долі, її давня приятелька. Вона не дала смаглявій красуні пропасти під дверима клятого ресторану. Вона відвезла її додому, а потім влаштувала на роботу. Навіть не поцікавившися, чи вміє Аліна написати без помилок хоча би власне прізвище. Цією казковою феєю й була Ліліана Олегівна Поволоцька. Вже минув рік, як Аліна вірно служила їй, випереджуючи кожну забаганку. З часом це їй набридло, вона хотіла круто змінити своє життя і, головне, знала, як це зробити. Тепер, гадала Аліна, час настав: чоловік остогид їй, коханець починав «качати права». Через нього й довелося сьогодні так затриматися у ресторані. Пізні повернення вже увійшли у звичку, але, відкриваючи двері власним ключем, Аліна передбачала чергову сцену ревнощів.

Світло горіло і в кімнаті, й на кухні. «Ну, зараз почнеться…» — подумала Аліна. Але сьогодні її зустріла зовсім інша картина: чоловік був повністю одягнений, посеред кімнати стояли дві валізи.

— Я йду від тебе, — спокійно сказав він, — мені це вже набридло. Я достатньо відпрацював цей номер.

— Який іще номер? — запитала Аліна.

— Десять років нашого шлюбу, — пояснив чоло вік. — Чи ти гадаєш,