Микола Миколайович Носов - Незнайко в Сонячному місті

на машину ззаду. Тут ви бачите такий самий широкий отвір. З нього висипається розпушена земля, в яку, я вже казав, внесено насіння, підживлення і добрива. Таким чином, там, де пройде комбайн, земля лишається зораною і засіяною. Машина працює цілу добу — і вдень, і вночі, і в дощ, і в спеку, і в холод, що, звичайно, дуже продуктивно.

— Виходить, за роботою цієї машини ніхто не стежить? — запитав Незнайко.

— Ні, за роботою Радіолярії теж треба стежити, але це здійснюється на відстані, — сказав Калачик. — Зверніть увагу на дзеркальну кулю, що встановлена спереду. Це кулевидний екран телевізійного передавача. В ньому відбивається і сам комбайн, і все, що робиться навколо нього. Відбитки ці за допомогою телепередавача передаються на центральну станцію радіокомбайнів: машиніст, який перебуває на центральній станції, бачить комбайн і все, що робиться довкола, на такому ж кулевидному екрані телеприймача. За допомогою радіосигналів він може зупинити машину, знову пустити в хід, повернути її у той чи інший бік, якщо раптом потрібно буде обійти якусь перешкоду.

— А чому машиніст сидить на центральній станції? Хіба він не може сидіти тут? — спитала Кнопочка.

— Якби машиніст керував одним комбайном, то міг би перебувати й тут, але він управляє шістнадцятьма комбайнами, котрі працюють на різних полях навколо Сонячного міста. На центральній станції встановлено шістнадцять таких кулевидних телеприймачів, і машиніст спостерігає одночасно, як іде робота на кожному з шістнадцяти комбайнів.

— А де розташована центральна станція? — запитала Кнопочка.

— Центральна станція розташована в Сонячному місті, на Західній вулиці.

— Ох і цікаво! — засміялась Кнопочка. — Виходить, таким комбайном можна обробляти землю, не виїжджаючи з міста.

— Так, — підтвердив Калачик. — І зважте, що не на одному комбайні, а на шістнадцятьох у шістнадцяти різних місцях, котрі лежать далеко одне від одного.

— Цікаво, що бачить машиніст на кулевидному екрані там, у себе на станції? — запитав Незнайко.

— Точнісінько те саме, що ми бачимо на цій дзеркальній кулі. Дивіться, на ній відбивається і передня частина машини, з механізмом, уся земля спереду й навколо, все небо й навіть ми з вами. Усе це, сидячи на станції, бачить і машиніст. Ось погляньте, я зараз подам сигнал машиністові, щоб він зупинив комбайн.

Калачик став перед комбайном і підніс руку вгору. Комбайн у ту ж мить зупинився, шум мотора вщух, і чийсь гучний голос запитав, як із бочки:

— Що трапилось?

— Нічого не трапилося! — закричав Калачик. — Я хотів перевірити, чи працює передавач.

— Телепередавач справний, — відповів голос.

— Продовжуйте роботу, — сказав Калачик і відійшов убік.

Мотор загудів знову, й машина рушила далі.

— Ох і цікаво! — сказала Кнопочка. — Значить, ця машина не тільки бачить, але ще й чує і розмовляє.

— Розмовляє і чує не машина, а машиніст, — відповів Калачик. — На машині встановлено гучномовець і мікрофон. Через мікрофон передаються сигнали на станцію по радіо, а вже зі станції — сюди. Якщо машиніст увімкне радіозв'язок, то почує, що ми тут говоримо, а ми почуємо через гучномовець, що говорить він.

— Нічого дивного, — сказав Пістрявенький. — Це як телефон.

— А на чому ці комбайни працюють — на спирті чи, може, на атомній енергії? — запитав Незнайко.

— Не на спирті й не на атомній енергії, а на радіомагнітній енергії, — відповів Калачик.

— А що це за енергія така?

— Це щось схоже на електричну енергію, тільки електрична передається по дротах, а радіомагнітна — через повітря.

— І ще одне питання мене цікавить, — сказав Незнайко. — Ви кажете, що машиніст на центральній станції бачить усе, що відбивається у цій дзеркальній кулі, а я теж тут відбиваюсь, виходить, він і мене бачить?

— Звичайно, — підтвердив Калачик.

Незнайко став думати, що вийде, якщо він раптом покаже машиністові язик. Адже машиніст так далеко, що нічого навіть зробити не може.

Підійшовши до кулі ближче, Незнайко злучив хвилину, коли на нього ніхто не дивився, і висолопив язика та ще й гримасу скорчив.

— Фе, як не соромно язика показувати! — загримів голос з гучномовця.

Незнайко засоромився. Він захіхікав, щоб приховати своє збентеження і пробурмотів:

— Я хотів перевірити, бачить мене машиніст чи ні, а він, виявляється, бачить.

— Бачить, бачить, тепер можеш не сумніватися, — відповів Пістрявенький. — А мені незрозуміла тільки одна річ: я ось розумію, яка це радіомагнітна енергія, і як управляється машина на відстані, і як машиніст бачить і чує, що хоче, розумію навіть, як розпушується у комбайні земля, як змішується вона з насінням, а от звідки в комбайні береться це саме насіння і на додачу ще добриво — цього я ніяк не второпаю!

— Ну, це пояснюється дуже просто, — засміявся Калачик. — Двічі на добу сюди привозять на вантажних машинах насіння, підживлення і добрива і засипають у отвір, що є у верхній частині комбайна.

— Тоді справді нічому дивуватися! — вигукнув Пістрявенький. — От якби насіння не засипали в комбайн, а воно само з нього сипалося й сипалося — тоді було б дуже дивно!

На цьому оглядини комбайна скінчились, і наші мандрівники вирушили назад. Цього разу Калачик об'їхав пагорб боком, щоб Пістрявенький знову не впав з мотоцикла на підйомі.

Розділ десятий

Як Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький прибули до Сонячного міста

Через кілька хвилин Незнайко, Кнопочка, Пістрявенький уже сиділи в своєму автомобілі й, попрощавшись з Калачиком, мчали назустріч новим пригодам. Круглі поля скоро закінчились, і обабіч дороги стали попадатись будинки. Вони були маленькі, не більше як два поверхи, але дуже красиві: з високими гостроверхими дахами, пофарбованими в яскраві кольори, з верандами й терасками, з балкончиками й химерними вежами на дахах. У дворах стояли альтаночки й цвіли різні квіти.

Чим далі їхали мандрівники, тим частіше попадалися будинки. Шосе поступово перетворилось на широку міську вулицю. Будинки обабіч були все вищі й вищі. Дедалі більше з'являлось коротульок на тротуарах і автомобілів на бруківці. Незабаром машини рухались по вулиці безперервним потоком, заважали одна одній і зупинялися на перехрестях. Тут були такі машини, що їх Незнайко та його супутники вже бачили, але були й такі, з якими вони зустрілися вперше. Особливо багато було автомобілів, що скидалися своєю формою на іграшкових дерев'яних коників. Оці автоконики були на чотирьох ніжках, які закінчувалися внизу роликами, їздили на них верхи, всунувши в стремена ноги й тримаючись руками за вуха. Замість очей у них були фари, тобто освітлювальні ліхтарі, а замість рота — сигнальна труба, щоб лякати зівак-пішоходів. На таких автокониках їздили по одному й по двоє — один спереду, другий — ззаду, але були й чотиримісні, тобто