Ено Рауд - І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

тут розпочнеться й твоє друге дитинство, мій малесенький! І, якщо бути відвертою до останку, я навіть хочу усиновити тебе. Я стала б тобі матір’ю, голубила б й оберігала тебе.

— Даруйте лишень, — украй злякався Мохобородько. — Але ж я старший за вас.

Господиня посміхнулась.

— Можливо, — мовила вона. — Принаймні твій сон пророкує, що над усиновленням ще варто гарненько помізкувати. Я неймовірно вірю в сни, невеличка різниця в літах у порівнянні з тим, що промовляє сон, анічого не важить.

Мохобородько гірко шкодував, що розповів жінці про свій сон, і сердито сказав:

— Зараз ви так обіцяєте, що по-материнському будете мене голубити й оберігати, а перед цим повісили мене за вікно, немов якусь ганчірку сохнути на вітрі.

— Ну, послухай! — підвищила голос жінка. — Ти вельми несправедливий до мене, мій малесенький! Адже я знала, що ти мусиш спати просто неба, на чистому повітрі. Куди ж, по-твоєму, я повинна була тебе прилаштувати?

І перш ніж Мохобородько встигнув щось одповісти, вона заговорила знову:

— Як на мене, я була винятково чуйною до тебе, коли повісила за вікно, щоб ти мав свіже повітря. Отже, за це не можеш мені дорікати — скоріше навпаки. Інколи, якщо псувався холодильник, я в такий спосіб вивішувала свіже м’ясо. І можу тебе запевнити, що зберігається воно за вікном у господарчій сумці набагато ліпше, ніж у кімнаті або в кухні. За умови, якщо на нього не падає сонце.

«Отакої… — понуро подумав Мохобородько. — Мене вже порівнюють зі свіжим м’ясом. Буцімто я не маю ні думок, ні почуттів, буцімто я — м’ясний виріб та й годі…»

Та вголос він сказав:

— Якщо так, звісно ж.

Поступово Мохобородько зрозумів, що йому доцільніше при поганій грі робити гарну міну. Навіщо даремно дратувати жінку? Ліпше хай вважає, що він, Мохобородько, змирився з полоном. Коли з часом приспати її пильність, можна легше влучити сприятливу можливість для втечі. А давати драпака треба; стосовно цього Мохобородько ні на мить не вагався. Він і уявити не міг, щоб назавше залишитись отут і стати якоюсь цяцькою для випещеної жінки…

— Сподіваюся, що ти правильно уявляєш своє становище, — мовила жінка. — Віднині мій дім — твій

дім. Я, безумовно, розумію, що спершу ти повинен трохи звикнути і призвичаїтися, та, гадаю, це забере небагато часу.

Мохобородько мовчав. І тоді господиня запросила його на вранішню каву.

У їдальні стіл уже був готовий для сніданку. На кавнику лежала плетена серветка. Варені яйця були вкриті мереживними ковпачками. Булка, хліб і питльованик. Ковбаса, шинка і сир. Звичайно, масло. Молоко і вершки. Сиркова маса і повна тарілка натертої моркви.

Жінка посадовила Мохобородька поруч себе і пов’язала йому фартушину, на якій красувався старанно вишитий зайчик.

— Цей фартушок — малесенький сюрприз для тебе, — сердечно мовила жінка. — Сама змудрувала. Сподіваюся, що зайчики тобі до вподоби?

— Ще б пак! — погодився Мохобородько і злісно заскреготів зубами.

Тієї ж миті скреготіння довелося урвати й широко відкрити рота, тому що перед його обличчям з’явилася ложечка з рідким яйцем. Жінка вирішила годувати Мохобородька як маля і не терпіла стосовно цього ніяких заперечень.

— Перегодом, зрозуміло, ти навчишся їсти самостійно, — сказала вона, запихаючи Мохобородькові до рота наступну порцію яйця. — Та спочатку я, звісно, мушу тобі допомагати.

Через оці витребеньки сніданок тривав порівняно довго. Мохобородько був сповнений гніву, їжа застрявала в горлі. Яке приниження! З ним поводяться, наче з якимось немовлям! Та все ж Мохобородько опанував собою і проковтнув разом із шматочками їжі, запханими йому до рота, своє приниження. І коли нарешті сніданок закінчився, йому навіть пощастило видавити із себе крізь зуби кілька вдячних слів.

— На здоров’я, золотко, — розчулилася жінка. — Надалі я дізнаюся про твої смаки і готуватиму для тебе лише ті страви, які ти найбільше полюбляєш.

«Я не полюбляю жодної страви, яку мені образливим чином запихають до рота», — подумав Мохобородько. Але жінці — ні мур-мур.

А події закрутилися, мов карусель. Як тільки вони поснідали і підвелися з-за столу, у двері подзвонили.

— Ах, ти! — вигукнула жінка, відчиняючи. — Чудово! Я й не сподівалася на твій прихід!

— Як же це? — здивувалась гостя. — Адже ти сама телефонувала мені рано-вранці й запрошувала поглянути на свою крихітку.

— Так-так, — усміхнулась вибачливо жінка. — У мене з ним скільки клопоту, що в голові макітриться.

Гостю провели до вітальні. Це була подруга господині.

— А де ж це сам герой нашого дня? — запитала вона, ставлячи на диванний столик коробку з тортом.

Мохобородьку довелося ступити наперед і показатися гості. Він зупинився посеред кімнати і виструнчився.

— Господи праведний, який же він славний! — захоплено вигукнула подруга. — Найкраща річ — це жива істота! Я вітаю тебе! Вітаю від щирого серця!

Мохобородько до пуття не розумів, кого це вітають — його чи господиню, та про всяк випадок низенько вклонився.

— І як ввічливо поводиться! — не вгавала подруга. — Такого тримати просто задоволення, через такого не доведеться господині пекти раків!

— Цілком зрозуміло, я намагаюсь по змозі виховати його, — скромно зауважила господиня. — І перші наслідки не такі вже й погані.

Тієї миті знову подзвонили. Жінка вибачилась і побігла до передпокою.

— Це ви! — пролунав невдовзі її радісний голос. — Я й не сподівалась… Себто я так очікувала вас!

— А де ж ваш мізинчик? — спитали настирно й жваво.

Цього разу завітали дві подруги, і кожна з коробкою тістечок.

— Ой матінко, який чарівний! — вигукнули вони одночасно, ступивши до кімнати, і Мохобородьку на мить здалося, що це близнята.

Цього разу кумедний чоловічок вклонився двічі.

— Браво! — хором зреагували гості й заплескали в долоні.

Господиня заходилася накривати стіл. Та знову пролунав дзвоник.

Увесь час надходили нові гості. Усі приятелі жінки жадали побачити Мохобородька. Усі неодмінно приносили з собою якісь солодощі. І всі були в захваті від Мохобородька.

А в серці кумедного чоловічка наростав відчай. Скільки ж це триватиме? Скільки взагалі триватиме його жахливий і воднораз сміховинний полон? Невже й справді йому доведеться залишились отут на віки вічні й призвичаюватись до нового життя, як говорила жінка? Ні і ще раз ні! Таке животіння нестерпне. Та спочатку йому треба набратися терпіння. Терпіння і ще раз терпіння. Допоки якось… Допоки якось, можливо, випаде можливість утекти.

Нарешті у вітальні зібралося стільки гостей, що вони ледве розташувалися за кавовим столом. Розмова все жвавішала, і небавом на Мохобородька взагалі не звертали уваги.

«Навіщо цій жінці ще потрібен я, якщо у неї сила-силенна приятельок?» — думав Мохобородько.

Він забрався на підвіконня і почав сумно дивитись із вікна на вулицю. Так і просидів до вечора. І коли гості розійшлися, було вже