Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

— Перш за все треба дістати грамоту про козацькі землі й вольності. Земля наша з часів Стефана Баторія, — твердили обережні діди.

Але дід Омелько з тоскним недовір'ям хитав головою.

— Нічого ви з ними не вдієте. Коли був я парубком, було вільно і на Волині, і на Брацлавщині. Тільки козацькі хутори квітнули по балках вишневими садками. А потім прийшли пани. Спочатку обіцяли всім волю, обіцяли шанувати наші закони і звичаї, а минуло двадцять років, стало поспільство хлопами не краще за польського кмета. Хто був молодший та завзятіший, пішов світ за очі в Дике Поле козакувати або подався до міста у ремісники. Стали тоді пани розсилати листи, ловити втікачів та повертати додому. Не буде добра й під цього Бжеського. М'яко стеле, та твердо спати козакові на шляхетському ліжку.

Сивоусі козаки відчували, що Омелько має рацію. Але юнакам кожна справа здавалася дрібничкою. І парубки весело й безжурно реготали, блискаючи зубами.

— Та чого ви, дідусю, крякаєте! Вас приборкали, бо тоді й чути не було про козацьку силу. Тоді козаків була жменька. А тепер нас, як трави в степу. Сам султан ледве не луснув з жаху. Покуштує і Бжеський наших шабель. А вони в нас гострі: розсічуть його товсте черево.

Але дід тільки ойкав і хитав головою. Тоді молодь махнула на нього рукою і сунула до сліпого кобзаря, що задумливо перебирав свої струни.

— Ану, дідусю, заграйте нам веселенької. Треба ноги розім'яти для свята.

Дід підвів незрячі очі, пожував губами і вдарив по струнах. Струни відгукнулися молодо й дзвінко та заговорили швидкомовкою, заходячись веселим сонячним сміхом. Запалали козацькі очі, заходили міцні ноги, і веселе срібне тупотіння підків залунало майданом. Вилетів один танцівник, пішов навприсядки, замітаючи землю матнею. На зустріч вилетів інший, зосереджено вибиваючи гопака. Наче вихор пішов навкруги. Парубочі обличчя вкрилися потом, вилискували на сонці темним металом. І важко було розпізнати, хто з них танцює краще.

— Матінко! — зітхав Омелько, прямуючи до своєї хати. — Над головою лихо, а вони як малі діти… Молоде — зелене.

І довго ще бурчав старий, пораючись у себе на дворі, і довго лунала з майдану дрібна швидкомовка підків і веселий гомін струн старого бандуриста.

Повернувся з походу старшина. Він теж знав і чув, що є грамота короля Стефана Баторія, де докладно зазначені межі козацьких вольностей і земель, але де вона і як її розшукати — ніхто не знав ані в Сивері, а ні в Каневі, ані в Черкасах.

А Рогмунд Бжеський не спав. Людина він був рахубна й хитра. У Варшаві він навмисно удавав з себе бідного, навмисно приїхав до Грохольського з порожніми кишенями, щоб змусити його енергійніше клопотатися; коли ж опинився він на Україні, знайшлися в нього і гроші, і коні, і хлопи, і навіть реманент. Він пригнав до Сивери своїх хлопів із Польщі, набрав військовий загін із колишніх лісовчиків, а спритний осадчий привів йому цілий натовп пересельців із Правобережжя.

Волинянам Бжеський пообіцяв п'ятнадцять років волі, а за землю під хати, городи та лани наказав їм орати та збирати собі врожай та ще й віддавати кожен десятий сніп.

— Нічого не вдієш, — говорив він пробощеві Маєвському. — Доводиться трохи попанькатися з цим бидлом. Але ж прийде час, коли я стягну з них своє, хай тільки трохи залюдниться степ.

І закипіла робота. Блискучі срібні лемеші зорювали незайману землю, і, ступаючи у вологу оксамитову борозну, радісно дихали степовим вітром волинські й малопольські втікачі. З дитинства стогнали вони на панщині. виснажені надмірною працею. І навіть ця напівволя, тимчасова зрадлива «слобода», здавалася їм якщо не раєм, то принаймні неабияким полегшенням. І тільки думка про те, що знайдуть їх судові возні і силоміць повернуть до колишніх панів, обдавала морозом їх спини.

Але поруч пересельців орали степ справжні хлопи пана Бжеського. Навіть тут, у степу, залишалися вони кріпаками. П'ять день на тиждень ходили вони на панщину, возили цеглу й камінь, місили глину, пиляли дошки, тесали колоди, а два вільні дні, замість відпочити, надсаджували останні сили, будуючи собі злиденні хатинки або нашвидку обробляючи городи та клаптики поля.

— Краще вже було б померти дома! — зітхали жінки, 6езсило падаючи в борозну. — Матко боска, свєнта Маріє, де та смерть поділася? Дітей усіх викосила, а за нас і забула.

— Хай вона краще вашого пана підкосить, — похмуро кидав хтось із козаків, проходячи повз жінок, — бо вам ще треба пожити.

— Та яке ж це житя, проше пана?! — схлипували жінки. — Ані доспати, ані попоїсти… Все, що здобудеш, — панові… Аби йому сито було. І всього йому замало. Чоловік тижнями додому не повертається, а хіба жінці самій тут упоратися з городом, з недобудованою хатою, з худобинкою?.. А він ще, клятий, править сувої. За три місяці — зима, а — ми, як звірі, без хати. Доведеться подихати під снігом.

І справді, хлопи гинули, як мухи. Харчувалися рибою та корінням, дикою степовою цибулею, щавлем, порічками й перепілками. Спалахнула різачка, голодний тиф, а сіверяни тільки головами хитали й говорили, пихкаючи люльками:

— Що ж воно, панове, буде? Бачите, яка він гадина. З людей кров ссе, наче п'явка.

— Гірше, бо п'явка нассеться та й відвалиться, а він як всмоктався, так і не відірвеш.

— Оце, справді. Був я сьогодні над Ворсклою, тягали вони там камінь на замок з річища. Один і впав. Кров йому з горла аж ллє. Посинів увесь, лежить, а це гаденя, Свенціцький, нагаєм його: «Вставай, ледарю», каже.

— От собака!

— А в другого кінь упав дорогою. Стоїть, бідолаха, над здохлим конем, як очманілий. Я до нього: «Що, братику, — кажу, — скиньмо камінь із воза. Все одно тепер не довезеш». А він увесь білий, он як ця хата. Та й лопоче по-своєму, по-литовському: «Ой паночку, цяго ж я сам не помер! Йон, пан тобто, все'дно каменя вимагатиме. Як же я його без коня привезу?! Пішки ж і чверті не наносиш…» — «Піди, — кажу, — та скажи, хай дасть тобі нового коня. Певно, пан твій не дурень: зрозуміє, що людина не бог і здохлого коня не відживить, а з тебе що він візьме?» Мовчить литвин, дивиться на мене, як на божевільного, та белькоче: «Але ж Янка за здохлого коня канчуками на смерть забили, корову забрали, а жінку, з хати вигнали та до покоїв панських призначили».

— Ач, падло, — не витримав Максим-коваль.

— І з нами буде не краще, — ойкав дід Омелько, підводячись на тремтячі