Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

Адольфе Біґлере… Чоловіче, таж вам ще далеко до офіцера. Ви кадет і висите в повітрі між єфрейтором і унтерофіцером. Ви так віддалені від можливості називатися офіцером, як той єфрейтор, що в якомусь шинку вимагає величати себе «паном штабним фельдфебелем».

— Слухай, Лукашу, — звернувся капітан до надпоручника, — кадет Біґлер у твоїй роті. Ти цього хлопця підтягни. Він підписується як офіцер, то хай і заслужить цей чин у бою. Коли почнеться ураганний вогонь і ми підемо в наступ, хай він із людьми свого взводу перетинає дротяні перешкоди. Der gute Junge[28]. A propos[29], тобі передає привіт Зікан. Він комендант станції в Рабі.

Кадет Біґлер побачив, що розмова скінчилась, козирнув і, почервонівши по самі вуха, побіг по вагону, аж поки не опинився у самому кінці коридора.

Як сновида, відчинив двері вбиральні і, поглядаючи на німецько-мадярський напис: «користуватися вбиральнею дозволено тільки під час їзди», заскиглив, захлипав і почав тихо плакати. Потім спустив штани… Згодом, утираючи сльози, використав зошит з титулом «Схеми визначних і славних боїв австро-угорської армії, упорядковані цісарсько-королівським офіцером Адольфом Біґлером». Обезчещений зошит зник у дірі і, впавши на колію, зашарудів між рейками під військовим ешелоном.

Кадет Біґлер промив під умивальником у вбиральні почервонілі очі і вийшов у коридор, твердо вирішивши бути сильним, диявольськи сильним. Зранку в нього боліли голова і живіт.

Він пройшов повз заднє купе, де батальйонний ординарець Матушич грав із Батцером, денщиком командира батальйону, у віденську гру «шнопс» (66).

Дивлячись у відчинені двері купе, він кашлянув. Вони озирнулися і грали далі.

— Ви не знаєте, що треба робити? — спитав кадет Біґлер.

— Я не міг, mі’ is’ d’ Trump’ ausganga[30], — відповів слуга капітана Заґнера Батцер страшною німецькою мовою жителів околиць Кашперських гір.

— Мені треба було грати, пане кадет, дзвінками, — продовжував він, — старшими дзвінками, а після цього зараз же вийти зеленим королем… Ось що я повинен був зробити…

Кадет Біґлер, не сказавши більше ні слова, запхався у свій куток. Коли пізніше до нього підійшов хорунжий Плешнер, щоб почастувати коньяком з фляги, яку він виграв у карти, він здивувався, побачивши, що кадет Біґлер наполегливо читає книгу професора Удо Крафта «Самовиховання для смерті за кайзера».

Поки приїхали до Пешта, кадет Біґлер так сп’янів, що вихилився з вікна вагона і безугавно вигукував на увесь безлюдний простір: «Frisch drauf. Im Gottes Namen frisch drauf!»[31].

Потім за наказом капітана Заґнера батальйонний ординарець Матушич втягнув Біґлера до купе і з допомогою капітанового слуги Батцера поклав його на лавку.

Кадетові Біґлеру приснився такий сон.

Сон кадета Біґлера перед Будапештом

Він — майор, має вже signum laudis[32] і залізний хрест.

Він їде оглянути ділянку підлеглої йому бригади, але ніяк не може збагнути, чому і досі залишається майором, хоч вже командує цілою бригадою. Він підозрює, що йому мали дати чин генерал-майора, але «генерал» десь загубився через перевантаження польової пошти.

В душі він сміявся з того, що колись у поїзді, який їхав на фронт, капітан Заґнер загрожував послати його, Біґлера, перерізувати дротяні загородження. Зрештою, капітана Заґнера вже давно за його рапортом дивізійне начальство перевело разом з надпоручником Лукашем до іншого полку, до іншої дивізії і до іншого корпусу армії.

Хтось йому розповідав, що обидва, тікаючи, ганебно загинули десь у драговинні.

Коли він їхав автомобілем на фронт, інспектувати ділянку своєї бригади, йому було все ясно. Його, власне, послав генеральний штаб армії.

Обабіч марширували солдати і співали пісню, яку він вичитав у збірнику австрійських військових пісень: «Es gilt»[33].

Halt’ euch brav, ihr tapf’ren Brüder,

werft den Feind nur herzhaft nieder,

laßt des Kaisers Fahne weh’n…[34]

Місцевість нагадує малюнки з «Wiener Illustrierte Zeitung»[35]. Праворуч від стодоли було видно артилерію, вона стріляла по ворожих траншеях біля битого шляху, по якому він їхав автомобілем. Ліворуч стоїть будинок, з якого стріляють, в той час як ворог прикладами гвинтівок намагається вигатити двері. Біля шляху горить ворожий літак. На обрії майорить кавалерія і палає село. Потім з’явилися траншеї маршового батальйону на невеличкій височині, з якої по ворогах строчать кулемети. А далі вздовж дороги тягнуться ворожі окопи.

Шофер везе його тим шляхом у бік ворога.

Він горлає у телефонну трубку до шофера:

— Ти що, не бачиш, куди ми їдемо? Там же ворог.

Але шофер спокійно відповідає:

— Пане генерале, це єдина порядна дорога. І в доброму стані. На інших дорогах ґума не витримала б.

Чим ближче до ворожих позицій, тим сильнішим стає вогонь. З обох боків гранати виривають з корінням дерева зі сливкової алеї і кидають їх вгору, понад придорожні рови.

Але шофер спокійно відповідає в трубку:

— Це прекрасний шлях, пане генерале. По ньому їхати, як по маслу. Якщо ми звернемо в поле, у нас трісне шина. Погляньте, пане генерале, — знову кричить шофер. — Цей шлях так міцно збудований, що навіть 30,5 сантиметрові мортири нам нічого не зроблять. Шлях, як тік. А на тих кам’янистих польових дорогах ґума б у нас не витримала. Так чи інакше, пане генерале, повернутися ми не можемо.

Бззз-дзум! — чує Біґлер, і автомобіль робить величезний стрибок.

— А чи ж я вам не казав, пане генерале, — кричить шофер в трубку, — що цей шлях до біса добре збудований. Перед самим носом у нас зараз вибухнула одна 38-сантиметрівка, і не залишилося жодної вибоїни. Шлях, як тік. Але тільки-но заїдемо на поле — ґумі кінець. Тепер по нас стріляють з відстані чотирьох кілометрів.

— Та куди ж ми їдемо?

— Це ще побачимо, — відповідає шофер. — Поки буде такий шлях, я можу ручитися, що нічого не станеться.

Літ, страшенний літ, і автомобіль зупиняється.

— Пане генерале, — кричить шофер, — у вас є штабна мапа?

Генерал Біґлер засвічує електричний ліхтарик. Бачить, штабна мапа в нього на колінах. І водночас це морська мапа Гельґоландського узбережжя 1864, з австрійсько-прусської війни проти Данії за Шлезвіґ.

— Тут перехрестя, — каже шофер, — обидві дороги, перетинаючись, ведуть до ворожих позицій. Але мені йдеться про пристойне шосе, щоб наша ґума, пане генерале, не потерпіла… Я відповідаю за штабний автомобіль…

Раптом вибух. Оглушливий вибух, і зорі стають великі, як колеса.

Молоко Чумацького шляху густе, як сметана.

Він, Біґлер, летить у всесвіт на сидінні біля шофера.

Увесь автомобіль аж по саме сидіння відтятий як ножицями. З автомобіля залишився лише бойовий, готовий до атаки передок.

— Це щастя, — каже шофер, — що ви мені через плече показували мапу, ви