Дік Френсіс - Фаворит

Один з них прямо так і сказав, що коли я любила чоловіка так, як запевняю, та була з ним у гарних стосунках, то мушу знати, чи не було в нього якоїсь халепи. Гидкі типи — обоє.

Вона не дивилася на мене. Очі опустила в тарілку. В її поводженні була якась дивна ніяковість.

— Ще б пак, — одказав я, здогадуючись, у чім річ. — Вони, мабуть, доскіпувались, які в тебе стосунки зі мною і чому я продовжую мешкати тут?

Вона здивовано и полегшено звела очі.

— Так. Я ніяк не могла тобі признатися. Мені здавалося цілком зрозумілим, що ти залишився, але я не зуміла їм пояснити.

— Завтра переїду. Більше нікому не дам приводу для пліток. Коли вже поліція додумалася до такого, то уявляю собі, що патякають інші. Я був легковажний, і прошу мені пробачити. — Я теж чомусь вважав цілком звичайним, що мешкав у неї.

— Ти нікуди не поїдеш. Заради мене, — озвалася Сцілла з такою рішучістю, що аж здивувала мене. — Ти мені потрібен тут. Коли не буде з ким душу одвести, залишаться самі сльози. Особливо ввечері. День вимагає турбот і біганини, а вночі…

На її змученому обличчі я прочитав смертельний біль, що досі краяв її, хоч минуло вже цілих чотири доби після катастрофи.

— Хай собі плещуть язиками, — сказала Сцілла, тамуючи сльози, — Ти мені потрібен тут. Прошу тебе, не покидай мене!

— Я зостанусь, тільки не плач. Залишуся доти, поки буду тобі потрібен. Але ти мусиш пообіцяти, що скажеш, коли зможеш обійтися без мене.

Вона витерла очі й посміхнулась.

— Коли я знов почну дбати про свою репутацію? Обіцяю.

Того дня я подолав триста миль, не кажучи вже про участь у двох скачках.

Я знеміг. Отож ми рано пішли спати. Сцілла обіцяла прийняти снотворне.

Та о другій ночі вона відхилила двері моєї спальні. Я миттю прокинувся. Сцілла підійшла, ввімкнула світло на нічному столику й сіла на постіль.

Вона виглядала зовсім юною й беззахисною. Була ж бо в самій сорочці до колін, ніжно-блакитній, з прозорого шифону, крізь яку світилося худеньке тіло й маленькі округлі груди.

Я підвівся на лікоть і пригладив скуйовджену зачіску.

— Я не можу заснути, — промовила вона.

— Ти проковтнула пілюлі?

Відповідь була зайва: про це свідчили її мутні очі — адже за ясної свідомості нізащо б не зайшла до мене в такому вигляді.

— Так. Од них я ніби п'яна, хоч заснути все одно не можу. Я навіть зайву прийняла… — Її голос був глухий і сонний. — Поговори зі мною, може, тоді я засну. Наодинці я тільки й думаю що про Білла… Розкажи мені про Пламптон… Ти сказав, що брав участь у змаганні на іншому коні… Розкажи…

Я сів у ліжку, накинув їй ковдру на плечі й почав розповідати про подарунок, що його Кет отримала від дядечка. А сам тим часом думав про те, як часто заколихував казками її дітей — Поллі, Генрі та Уїльяма. Та раптом побачив, що Сцілла не слухає, — гіркі сльози заливали їй лице.

— Ти, певно, думаєш, яка я дурепа, що все плачу, — пояснила вона. — Та я нічого не можу вдіяти.

Вона знеможено вляглася поряд зі мною, поклавши голову на подушку. Я глянув на її гарне, миле обличчя, на оті сльози, що текли струмочками повз вуха в пухнасте волосся, й легенько поцілував у чоло. Вона ще двічі здригнулася від бурхливого нападу сліз. Я ліг і поклав руку їй під голову. Сцілла повернулася й міцно, відчайдушно притислася до мене, жалібно хлипаючи від страшного й безмежного горя.

Нарешті снотворне подіяло. Тіло розслабилося, дихання врівноважилось, рука зігнулась у мене на грудях. Вона лежала поверх ковдри, а лютнева ніч давалася взнаки. Я вільною рукою обережно витягнув з-під неї ковдру й укрив нещасну, потім вимкнув світло й, лежачи в темноті, тихо заколисував Сціллу, поки вона зовсім не заснула.

Я посміхнувся, уявивши собі пику інспектора Лоджа, якби той ненароком побачив нас. А ще подумав, що не виявив би себе таким тюхтієм, коли б замість неї в моїх обіймах опинилася Кет.

Вночі Сцілла кілька разів безтямно ворушилася, бурмочучи щось невиразне, і заспокоювалась, щойно я починав гладити її по голові. Десь над ранок зовсім стихла. Я встав, загорнув її в ковдру й одніс туди, де їй належало спати, бо знав, що, прокинувшись, вона буде засоромлена й пригнічена.

Коли залишив її, Сцілла продовжувала спати.

Через кілька годин, після сніданку нашвидку, я відвіз її в Мейденхед. Дорогою Сцілла дрімала, жодним словом не прохопившись, що було вночі. Я навіть був певен, що вона взагалі нічого не пам'ятала.

Лодж, очевидячки, чекав нас, бо одразу вийшов назустріч, тільки-но ми приїхали. Він тримав у руці якісь папери й виглядав вельми заклопотаним. Я відрекомендував йому Сціллу, й очі інспектора звузились од споглядання її блідої краси. Та те, що він сказав, було несподіване:

— Я прошу пробачити… за неприємні здогадки поліції щодо інтимних стосунків між вами й містером Йорком. — I до мене: — Тепер ми цілком допевнилися, що ви аж ніяким чином не причетні до загибелі майора Девідсона.

— Спасибі за таку ласку, — всміхнувсь я, хоч дуже радий був це почути.

Лодж тим часом продовжував:

— Ви можете що завгодно говорити слідчому про дріт, хоч, попереджаю вас, він не буде в захопленні. Його не здивуєш фантазіями, а у вас немає жодних доказів. Та ви не засмучуйтесь, коли не будете згодні з його рішенням: «Я певен, що це нещасний випадок», адже при потребі слідство можна буде повторити.

Після цього попередження я нітрохи не обурився, коли слідчий, п'ятдесятилітній чолов'яга з густими вусами, уважно вислухав мою розповідь про те, як упав Білл, але зневажливо поставився до заяви про дріт. Лодж підтвердив, що супроводив мене до місця події, але нічого подібного там не знайшов.

Той, що скакав позад мене, коли Білл упав, теж був допитаний: жокей-любитель із Йоркшіра, який подолав чималий шлях; він вибачливо глянув на мене і заявив, що нічого підозрілого поблизу бар'єра не помітив, що, на його думку, це звичайнісіньке падіння. Може, й несподіване. Він так і випромінював здоровий глузд.

Слідчий поцікавився, чи не розказував я кому про той дріт. Ні, похитав я головою.

Підсумувавши дані медичної експертизи, поліції й свідчення очевидців, слідчий встановив, що майор Девідсон помер од травм, заподіяних конем, що звалився на нього.

— Я певен, — наголосив він, — що це просто нещасний випадок.

Помилившись часом, місцева газета не надіслала свого репортера, і, за