Володимир Броніславович Бєлінський - Москва ординська. Книга 1

симпатичні, але про чоловіків сміливо можна сказати, що вони були дуже непрезентабельні зі своїми прогнатичними (висунутими вперед.—В.Б.) щелепами й зубами» [83, с. 22].

«Зуби в черепів дуже стерті, і якщо прийняти, як можливу, ту обставину, яка була запропонована щодо стертих зубів кам’яного віку, то можна стверджувати, що їжа нашого курганного темені була тверда рослинна, з коріння і напівзвареного, а може, й сирого м’яса» [83, с. 22].

І щоб одержати спочатку московита, а пізніше — великороса, його довелося «облагородити». І за тією ж московською версією, цей із висунутими щелепами тип, починаючи з 1132 року, взявся учити життю, культурі, геть-чисто всьому київських слов’ян.

Цікаво: практично всі наукові дослідження з царини філології, археології, антропології та історичні документи спростовують московську вигадку про їхнє «первородство» і «слов’янське коріння». Вони стверджують: московити («великороси») — винятково фінський етнос.

5

Раніше подавалися деякі відомості про московського професора А. П. Богданова і його видатну роль у становленні російської археології та антропології.

Не менш видатним був український професор Федір Кіндратович Вовк. Лише те, що Ф. К. Вовк вісімнадцять років (1887—1905) працював у найкращих археологічних і антропологічних закладах Парижа, а Париж у ті роки був визнаною столицею антропологічної науки, свідчить багато про що. Саме у Парижі він захистив докторську дисертацію і написав багато своїх відомих праць.

У1906 році Ф. К. Вовк зміг повернутися в Російську імперію, яку покинув 1877 року у зв’язку з політичним переслідуванням. Після повернення він обійняв посаду професора Петербурзького університету.

Не будемо посилатися на всі праці українського вченого, розглянемо лише його студію «Антропологічні особливості українського народу» (Санкт-Петербург, 1916).

Отже, проведемо антропологічні порівняння двох етносів: московитів і русичів-українців. Для порівняння й аналізу краніологічних вимірів черепів, проведених А. П. Богдановим і Ф. К. Вовком, подамо зведені таблиці головного показника, характерні для фінського (московського) і слов’янського (українського) етносів. Ф. К. Вовк охопив усю історичну територію проживання українського народу.

Краніологічні дослідження черепів курганного племені Московської губернії А. П. Богданов проводив за 60 показниками. Тобто була проведена колосальна робота з вивчення й виміру кожного черепа. Результати досліджень виявилися приголомшливими. Вони навіки поховали московську історичну вигадку про слов’янське походження Московії та московитів.

Ось як виглядає зведена таблиця дослідження черепів з поховань Московської губернії, проведеного професором А. П. Богдановим, без запущеного ним «доважку брехні» (таблиця наведена у скороченому варіанті):

1. Доліхоцефалія: 108 черепів — 77,2 %;

у т. ч. чоловіків — 61,

жінок — 47.

2. Мезоцефалія: 28 черепів — 20,0 %;

у т. ч. чоловіків — 10,

жінок—18.

3. Брахіцефалія: 4 черепи — 2,8 %;

ут. ч. чоловіків — 3,

жінок — 1.

Разом: 140 черепів.

Як видно, кістяків, що належать до брахіцефальної групи, серед останків Московської губернії практично не виявлено, тому що погрішність досліджень коливається в межах 3—5 % з огляду на випадкові елементи.

Середній антропологічний головний показник, згідно з дослідженнями професора А. П. Богданова, за окремими повітами Московської губернії був такий:

Московський повіт — 74,7 (доліхоцефалія);

Верейський повіт — 72,8 (доліхоцефалія);

Звенигородський повіт — 73,4 (доліхоцефалія);

Подольський повіт — 73,3 (доліхоцефалія);

Коломенський повіт — 75,0 (доліхоцефалія);

Рузький повіт — 73,4 (доліхоцефалія);

Бронницький повіт — 72,1 (доліхоцефалія);

Богородський повіт — 74,8 (доліхоцефалія) [84, с. 139, 158-165].

Упущено головний показник по Можайському повіту, бо із двох обстежених останків один був 1610 року поховання — періоду польської окупації Московії. Однак, що характерно, навіть у цьому випадку середній головний показник не виходить за межі доліхоцефалії.

Такі видатні антропологічні дослідження подарував світовій науці професор Московського університету А. П. Богданов. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з окремими умовиводами вченого, але проти фактологічного матеріалу досліджень виступати даремно.

Антропологічна наука повністю спростувала московські міфи про слов’янське походження московитів.

Не наводитимемо всі матеріали досліджень професора Ф. К. Вовка і його колег (Лебедєва, Кондрашенка, Шульгіна, Руденка, Дібольда, Сахарова, Чикаленка, Крижанівського й інших). Подамо лише середній антропологічний головний показник українського (слов’янського) етносу за місцями їхнього проживання:

Воронезькі українці — 83,0 (брахіцефалія);

Харківські українці — 83,4 (брахіцефалія);

Полтавські українці — 83,5 (брахіцефалія);

Київські українці — 82,1 (брахіцефалія);

Волинські українці — 84,4 (брахіцефалія);

Кубанські українці — 82,6 (брахіцефалія);

Таврійські українці — 84,5 (брахіцефалія);

Катеринославські українці — 83,5 (брахіцефалія);

Херсонські українці — 83,7 (брахіцефалія);

Подільські українці — 85,2 (брахіцефалія);

Галицькі українці — 84,4 (брахіцефалія);

Буковинські українці — 85,1 (брахіцефалія);

Закарпатські українці — 85,0 (брахіцефалія);

Увесь український (слов’янський) народ належить винятково до брахіцефальної групи етносів, у той час як московити — до доліхоцефальної групи. І цим фактом сказано все!

Так антропологічна наука забила останній осиковий кілок в ідею московського слов’янства.

* * *

Підіб’ємо короткі підсумки розвитку і стану фінських племен на землях сучасної Московії у V—XIII століттях.

Унаслідок вивчення великого фактологічного матеріалу про мерян (московитів) достовірно встановлено:

І. Усі давні історики, які писали про європейський Північний Схід, засвідчили факт проживання в межиріччі Оки і Волги фінських племен. Уже готський історик Йордан розповів про місця проживання в V—VI століттях мерян, мордви, весі та інших.

Матеріал історика не викликає сумнівів і доступний дослідникам.

Про це у 922 році писав стисліше посол Багдадського халіфату до царя Волзької Булгарії Алмуша знаменитий Ібн-Фадлан.

Наш геніальний предок Нестор назвав місця проживання в XI—XII століттях практично всіх фінських племен «країн північних». Він писав: «А на Білоозері сидить Весь, а на Ростовському озері Меря, на Клещині-озері — Меря також». Не будемо подавати назви місць проживання інших фінських племен, згаданих великим Нестором.

Розбіжностей між свідченнями давніх істориків не спостерігається.

І нарешті посол короля Франції до хана Сартака (сина Батия) Вільгельм де Рубрук у 1253 році визначив назву «країни», яка лежала у глухих лісах на північ від ставки Сартака (північніше сьогоднішніх Липецька і Воронежа) — то була «країна Моксель». Її жителі до 1237 року мали «государя» і розводили свиней.

Згадані мандрівники й історики (Йордан, Ібн-Фадлан, Нестор, В. де Рубрук), як і багато інших, одночасно визначили й місце проживання скіфів, жодним чином не пов’язуючи фінські племена з русичами. При цьому В. де Рубрук чітко зафіксував навіть межу між етносами. Нею слугував Танаїд — сучасна ріка Дон.

Таким чином, історична література виразно окреслила місця поселення фінських племен на території майбутньої Московії упродовж V—XIII століть.

ІІ. Кожен етнос, проживаючи багато сотень років на певній місцевості, давав своїм селищам, рікам, озерам, урочищам тощо притаманні лише цьому етносу топоніми й гідроніми (імена й назви). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й незрозумілі. Кожна назва ріки чи місцевості насамперед