Всеволод Зіновійович Нестайко - До катастрофи лишалося кілька секунд

садок Дармовисів до того залізобетонного блока, який пересував, за словами Шурика, таємничий хлопець.

Григорій Тарасович узяв у руки біолокаційні рамки і наблизився до залізобетонної брили.

— О! Бачите! Бачите! — тихо прошепотів він, наче боявся сполохати.

Біолокатор показував безперечну наявність енергетичного поля.

— Розумієте? Де б він не з’являвся, лишається напруга. Дивно! — Григорій Тарасович знизав плечима.

— Кахи-кахи! — почулося з-за кущів, з сусідньої через дорогу ділянки. — Доброго здоров’я!

Там, спершися на сапку, стояла якась бабуся. З гострим цікавим носом і круглими незмигними пташиними очима.

— Доброго здоров’я! Драстуйте! — привіталися вони.

Бабуся підійшла ближче і, приставивши до рота долоню й рвучко озирнувшись, змовницьки прошепотіла:

— Ви, бува, не з органів?

— А що? — поцікавився капітан Попенко.

— Та тут таке було годину тому!

— Що саме?

— Скандал!.. Думала, кров проллється.

— Що ви кажете?.. А що ж таке?

— Та живе тут у нас один дід Гординя. Відлюдкуватий. Ні з ким не спілкується. Нещасний чоловік. З реабілітованих. Двадцять років у сталінських таборах просидів. Інколи до нього приїздять такі ж, як він. От і вчора увечері приїхав. Гуляли вони. А сьогодні вранці поправлялися, мабуть. І таке вчинили… Зчепилися… Той кричить: «Пусти! Я його уб’ю, падлюку! Це він! Він! Пусти!» А той: «Не смій! Мало тобі! Знову захотів? Мене бий, якщо вже не можеш». І в руках сокира. А в того ніж. І нікого з чоловіків близько. А тоді той плюнув: «Ех ти!» — і пішов.

— А через кого такі пристрасті? — спитав капітан.

— Та когось побачили. Саме там, де ви стоїте. По-моєму. Бо той весь час туди сварився. Хоча там нікого не було. По-моєму.

Вони перезирнулися.

— От тобі й Нолик!.. — задумливо мовив капітан Попенко.

— Що ви кажете? — спитала бабуся.

— Та ні, нічого, то я так… — заспокійливо помахав їй рукою Анатолій Петрович. — А де той ваш дід Гординя?

— Щось не видно. Після того як той пішов, він теж кудись подався. Взагалі-то він цілими днями на річці. Рибу ловить.

Але як не шукали вони діда Гординю на річці — так і не знайшли.

Кількість питань збільшувалася, відповіді поки що не було жодної.

Розділ XXI

Тринадцятий Апостол озивається знову

«Ех ти! Салага! Метушишся, а толку ніякого. Я задоволений. Я переконався, що ні фіга ви не можете, сучасні менти. Не дригайся! Я пожартував. Спи спокійно, дорогий пане Горбатюк.

Тринадцятий Апостол».

Степан Іванович тримав у руках лист, який щойно одержав із ранковою поштою, і думав, що це має означати. Справді відбій тривоги, щире визнання Тринадцятого Апостола, що то був жарт, розіграш, чи, може… Чи, може, він злякався викриття, побачив, що вони йдуть правильним шляхом?..

Тринадцятий Апостол… Ангел…

З одного арсеналу. Але це ще не доказ.

Справжнє ім’я Ангела було Едуард Максимович Кириченко. Дактилоскопія підтвердила це.

Він «розколовся» на першому ж допиті. Оскільки був певен, що Дармовис і Боря «засвітили» його. Хоча вони клялися, що ні. Дармовис примчав учора до Ангела, мокрий від страху: міліція напала на слід, допитує Борю… А він, Дармовис, про Борю нікому ж ні слова!..

Саме у Борі на дачі Едик-Ангел і познайомився з Дармовисом. І Дармовис, сам того не бажаючи, і навів Ангела на свій магазин.

— Знав би — не зв’язувався з цими салагами! — скрипів зубами Ангел. — Ненавиджу дилетантів! У кожній справі треба бути професіоналом. Все в нашій країні губить непрофесіоналізм. Некомпетентність! І в державному плані. І взагалі…

Він іще політиканствував, філософствував. Хоча в освіті недалеко пішов від покійного сантехніка-рецидивіста Рябошапки. Едика відрахували з другого курсу фізкультурного інституту за неуспішність. Але претензії мав великі. Природа обдарувала його чудовими фізичними даними, та про духовність, моральність не подбала. На сьогодні в нього було три судимості й великі зв’язки у злочинному світі…

Капітан наказав знову привести Ангела.

Ангел прийшов заспаний і невдоволений.

— Ну то як, Едику? Пожартував, значить? Тринадцятий Апостол…

— Ви про що, начальнику?

— Не розумієш?

— Не розумію, — він здивовано моргав очима.

«Чи так грає, чи справді — не він?» — подумав Горбатюк і спитав:

— І Тринадцятий Апостол тобі нічого не говорить?

— Ні. Ангел — так. Апостол — ні. Не шийте мені зайвого, начальнику. З мене вистачить і так.

Продовжувати розмову не було сенсу. Якщо листи писав навіть Ангел, він од них зараз відмовиться.

Категорично. Бо це тільки б ускладнило його становище. Зайві статті. Погроза, образи, шантаж…

Схоже, що писав таки він. Навіть слівце «салага» з його лексикону. Але нащо? З якою метою?

Ангела відвели.

Горбатюк набрав номер капітана Попенка.

— Анатолій Петрович? Толю? Я знову одержав листа від Тринадцятого Апостола, — він зачитав листа. — Що ти про це думаєш?

Попенко відповів не одразу. Нарешті сказав:

— Думаю, що підстав для хвилювання стало більше.

— Я теж так вважаю. Він, мабуть, схаменувся, що писати було не слід. Зопалу написав, фанфаронський у нього, мабуть, характер, хотів щось довести, а тоді бачить, що ми навколо нього крутимося, — і назад…

— А може бути й інший варіант. Зв’язаний із тим таємничим Ноликом. Що це він написав. Він же й дзвонив тобі… А тоді хтось із дорослих, які готують катастрофу, засік його і змусив написати іншого листа.

— І таке можливе. Але — мета терористичного акту?

— Ну, зараз такий час, ти ж бачиш, на кожному кроці… І з провокаційною метою, і… стільки темних сил піднялося з самісінького дна, з мулу нашого суспільства!.. Варіантів безліч.

— Ти сьогодні після роботи — як?

— З тобою, Стьопо, з тобою! Які можуть бути розмови!

— Спасибі тобі, Толю.

Розділ XXII

Хлопці ухвалюють рішення. «Геть, юні агенти!»

— Ну то як? — спитав Женя.

Вітасик зітхнув:

— Тато сказав, якщо я кудись рипнусь, він застосує силові методи. Сказав, що на цей раз таки застосує. Хоча він завжди тільки нахваляється, лякає. Але в нього було таке обличчя, що…

— І ти боїшся?

— Ні. Але думаєш, приємно!.. І головне, я пообіцяв, дав чесне слово.

— Я теж пообіцяв, але… Ти ж бачиш, яка ситуація. Анатолій Петрович сьогодні до кінця дня невиїзний. Вчора на своїй роботі прогуляв, все зрозуміло. Степан Іванович возиться з Ангелом. Твій тато теж не може два дні поспіль кидати роботу. А з Гординею так ніхто й не поговорив. А може, ця розмова вирішальна. Йдеться ж про якийсь тяжкий злочин, про якусь катастрофу, про можливі людські жертви.

— Я розумію, але… — Вітасик знову зітхнув.

— По-моєму, нам треба їхати, — сказав Женя. — Якщо ти не поїдеш, поїду сам.

— Ні! — категорично похитав головою Вітасик.

— Що — ні?

— Або вдвох, або ніхто.

— Значить, поїхали удвох. Я не заперечую.

— А чесне