Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

Наскільки я розумію, ця розмова має на меті виключно помсту за «дівчину з вогником».

— Ну, давай, дослідниця. Так хто у нас перший на черзі? Москалі?

— Москалі завжди на понтах. Одразу починають командувати, хаміють і дуже дивуються, коли їх раптом посилають на фіг.

— Цікаво. Зараз буду в Москві, то перевірю.

— В Москві? Навіщо?

— Потім розкажу… А хто там наступний до тебе залицявся? Які нації?

— Вірмени, — Сапула глянула з неприхованою іронією. — Вірмени починають з квітів, подарунки роблять, а тим часом ненав’язливо намагаються довідатись, почім це буде коштувати.

— Що, прямо так, в лоб?

— Ну, навіщо ж в лоб? В лоб — це до повій. А до порядних жінок — потрошку, здалека, натяками. Все ввічливо, чемно, все-таки стародавня культура.

— Ну-ну. А іще хто?

— А іще — туркмени.

— Ого! А звідки туркмени?

— Ти не повіриш — з Туркменії.

— Круто!

— Ну а то! Туркмени накривають столи, пригощають — солодощі, дині. Великі такі, довгі — де вони їх у такій кількості беруть, не знаю, але стіл без дині не буває. А насіння з динь вони збирають у кульочок, щоб у нас тут ніхто не виростив.

— От жлоби!

— Та ні, навпаки. Туркмени люблять пошикувати, пригощають, подаруночки роблять, обіцяють золоті гори. У самого сорочка невипрана, а поводиться, як шейх. І дуже ображаються, коли відмовляєш.

— Ти просто енциклопедія! А іще хто? — вільною рукою я починаю пестити Катьчині стегна та сідниці.

— На перший раз вистачить.

— Звідки ти все це знаєш?

— Не повіриш, але я вже доросла дівчинка.

— Навіть статево зріла.

— Точно.

Подібні моменти відвертості люблю за те, що кожного разу Катька в них відкривається з нової цікавої сторони. Вона взагалі дуже різна. Може, коли треба, спокійно піти в сауну з незнайомими чоловіками. Може знести півголови великому чиновнику, і в результаті він підпише документ, не читаючи. «Чарівна паличка — це чоловічий інструмент, — каже вона. — А справжня фея користується чарівною цицькою. А якщо точніше — то чарівним декольте». Однак вона може і жорстко поставити на місце занадто активного кавалера — чи то буде туркмен, чи москаль, а чи українець.

— Все, вистачить балачок, я хочу кави, — Сапула раптом підводиться з фотелю, потягується солодко усім тілом і рушає в напрямку дверей.

— Далеко зібралась у такому вигляді?

— Каву варити. А ти хіба не хочеш кави?

— Хочу.

— Тоді ходімо зі мною.

Як були: я — голий, Катька — у розхристаній блузці та туфлях — ми йдемо на кухню, де пробуємо повернути втрачені сили за допомогою гіркого напою, подарованого Європі за посередництва нашого земляка Кульчицького. Я милуюся досконалим поєднанням жіночого тіла, кухні, філіжанок і втягую ніздрями божевільний аромат, що сповнив приміщення.

— Катрусю, знаєш, за що я тебе люблю?

— Знаю, — відкидає вона прядку з лоба. — Але давай свою версію.

— Нахаба. Я люблю тебе за те, що ти гарна і розумна. Тому трахкати тебе не тільки приємно, але й цікаво.

— Сам вигадав?

— Ні. Але скажи, що це не так.

Я вже відчуваю неминуче продовження нашої сексуальної гімнастики. Принаймні здається, що розмова йде саме до цього, однак у якийсь момент Катька знаходить зовсім несподіване продовження.

— Скажи, а якби на твоєму місці був хтось із наших підшефних із міністерства? Ну хоч би той самий наш директор спеціалізованого підприємства.

— Ти про що? — не розумію я.

— Ну, коли цей американець гроші приніс.

Гарне питання, яке заслуговує на вдумливу відповідь.

— А ти думаєш, їх не провокують? І, до речі, не факт, що це роблять тільки люди Ґенека.

Катька обертається до мене усім своїм напівголим тілом, так що груди починають ходити ходором.

— Але ж це — жах!

— Таки жах, — підтверджую я.

Вона зітхає:

— У мене іноді виникає враження, що ми самі не знаємо, чим займаємося.

— Чому це не знаємо? Ми з тобою удосконалюємо світ. Згадай, в якому стані ми застали міністерство. Неплатежі, борги, бардак. А тепер? І скарбниця повна, і нагору платимо, і нам ще трохи залишається. А всього-то треба було оптимізувати систему заліків.

— Боюсь наврочити, але слідчих це не переконає. Не дай Боже, звісно.

Вона плює через плече. Я стукаю пальцем по дерев’яному плінтусу:

— І саме тому послухай мене уважно. Я на тому тижні їду до Москви. І не для того, щоб вивчати, як вони залицяються до жінок, а щоб говорити про інвестиції.

Сапулине обличчя стає скептичним. Вона не вірить в існування інвестицій.

— Можеш не кривитися. В Росії грошей навалом, вони шукають нові ринки, а у нас, сама знаєш, зараз очікується великий переділ. Так що все логічно. А що це означає? — запитую і сам відповідаю. — А це означає, що у нас буде багато нових проектів, і щоб старі не плуталися під ногами, треба навести в них лад.

— Господи, знову нові проекти? Куди вже?

— Великим дядям потрібні великі гроші. Тим більше, що й ми далеко не чужі на цьому святі життя. На пенсії відпочинемо — купимо виноградник, будемо робити вино, пити його на веранді і згадувати сьогоднішні бої.

Катька насмішкувато зводить брови:

— Ти на пенсії? Не сміши. Ти у сто років знайдеш, у що вляпатися. Хтось підсуне таких от москалів з «інвестиціями», візьмеш ціпок і подибаєш. — На правах друга дитинства вона не нітиться критикувати начальство.

— Ну, по-перше, не подибаю, а поїду в кріслі. І везти це крісло будеш ти. А по-друге, на кому ж заробляти, як не на москалях? Хай платять за роки поневолення, — я переходжу на півофіційний тон. — Отже, ставлю тобі задачу. Поки я буду в Москві, ти повинна прошерстити усі ланки нашої схеми на предмет слабких місць. Бо ти ж бачиш, як працюють есбеушники: кожен опер, який ще не остаточно ожирів від лінощів, може завербувати там усю кодлу — від директора до прибиральниць. Отож, вибери для прикладу якесь одне підприємство і особисто пройди усі етапи. Подивися, наскільки чисто все працює. Шантаж, залякування — у методах я тебе не обмежую.

Катька зазирає мені в очі і повільно розчахує блузку:

— А якщо доведеться застосувати сексуальні тортури?

Вона вже втратила охоту говорити на ділові теми, але це не означає, що мої слова загубилися в порожнечі. Я певен, що кожне було почуте і відповідно буде виконане. Але це — потім, бо зараз груди її випинаються перед самісіньким моїм обличчям. І я знову відчуваю готовність до бою, тому приймаю гру.

— Тільки якщо пообіцяєш у цей час уявляти мене.

Ми знову пірнаємо в небуття, просто-таки тут, на