Стефані Маєр - Затемнення

світлувата плямка у темряві. Лише його руки ворушилися, перевертаючи загадковий чорний предмет, на якому я цілковито зосередила свою увагу, поки він говорив.

— Дзвонила Аліса, — тихо сказав він.

Аліса! Хай йому грець! Я й забула про неї, плануючи свій вихід. Вона, мабуть, бачила мене у видінні.

— Вона розхвилювалася, коли п’ять хвилин тому твоє майбутнє різко зникло.

Мої очі, широко розплющені від здивування, ще розширилися.

— Тому що вона не може бачити вовків, — пояснив він так само тихо. — Чи ти забула? Коли ти вирішуєш пов’язати свою долю з ними, ти також зникаєш. Але про це ти не могла знати, я розумію. Проте можеш уявити, чому це примушує мене трохи… хвилюватися? Аліса бачила, як ти зникла, і навіть не змогла передбачити, чи ти повернешся додому. Твоє майбутнє стало невидимим, так само як їхнє. Ми не знаємо, в чому причина. Можливо, це якийсь природній захист, з яким вони народжуються?

Він говорив наче сам до себе, роздивляючись деталь двигуна мого пікапа, яку продовжував крутити в руках.

— Але це малоймовірно, оскільки я без проблем можу читати їхні думки. Думки Блеків принаймні. Карлайл припустив, що це так на їхні життя впливає трансформація, яка є радше безумовною реакцією організму, аніж свідомим рішенням. Цілком непередбачувана, вона їх докорінно змінює. У той момент, коли вони переходять з однієї форми до іншої, вони перестають, по суті, взагалі існувати. Вони випадають із майбутнього…

Я слухала його роздуми, не зронивши ані пари з вуст.

— До ранку я полагоджу твою машину, щоб ти могла поїхати до школи сама, якщо забажаєш, — запевнив він мене за хвилину.

Міцно стиснувши губи, я витягла ключі й манірно вийшла з пікапа.

— Якщо ти не хочеш мене бачити сьогодні вночі, зачини вікно. Я зрозумію, — прошепотів він, перш ніж я грюкнула дверцятами.

Я влетіла в будинок, грюкнувши також і вхідними дверима.

— Що сталося? — запитав Чарлі з крісла.

— Машина не заводиться, — буркнула я у відповідь.

— Хочеш, я гляну?

— Ні. Спробую ще раз уранці.

— Хочеш поїхати на моїй машині?

Взагалі мені не дозволялося водити його поліцейський крузер. Напевно, Чарлі відчайдушно хотів, аби я поїхала в Ла-Пуш. Так само відчайдушно, як і я.

— Ні. Я втомилася, — пробурчала я. — На добраніч.

З гуркотом збігши нагору до кімнати, я одразу попрямувала до вікна і різким рухом зачинила його, аж металева рама затріщала і шибки задвигтіли.

Я довго дивилася у темряву, доки скло, яке продовжувало мерехтіти, не заспокоїлося. А потім зітхнула і відчинила вікно якомога ширше.

РОЗДІЛ 3. МОТИВИ

Сонце так глибоко сховалося за хмарами, що було незрозуміло, вечір надворі чи день. Це особливо збивало з пантелику після тривалого перельоту, коли ми прямували разом із сонцем на захід, і нам здавалося, що воно застигло над горизонтом і час зупинився. Я навіть здивувалася, коли дерева поступилися першим будинкам, які свідчили про те, що ми неподалік від дому.

— Ти нічого не говориш, — зазначив Едвард. — Тобі стало недобре в літаку?

— Ні, все гаразд.

— Тобі сумно від розлуки?

— Це радше полегшення, аніж сум.

Поглянувши на мене, він здивовано звів брову. Я знала, що цього разу просити його триматися дороги було безглуздо, ба більше — безпідставно, хоча мені дуже не хотілося цього визнавати.

— Рене у певному сенсі набагато… чутливіша за Чарлі. Мене це дратувало.

Едвард засміявся.

— У твоєї матері надзвичайно цікавий хід думок. Майже дитячий, він робить її дуже проникливою. Вона бачить речі не так, як інші люди.

Прониклива. Це слово гарно пасує до моєї матері — тоді, коли вона звертає на тебе увагу. Проте більшість часу Рене зайнята власним життям, а все інше її не надто цікавить. Але на цих вихідних вона приділила мені достатньо уваги.

Філ був на роботі — команда, яку він тренує, вийшла у фінал, — і ніщо не відвертало уваги Рене від нас з Едвардом. Коли обійми і бурхливі прояви радості від зустрічі лишилися позаду, Рене почала спостерігати. І зрештою в її великих блакитних очах з’явилося здивування, а потім збентеження.

Того ранку ми пішли гуляти по пляжу. Вона захотіла похизуватися принадами свого нового будинку, мабуть, досі сподіваючись, що сонце виманить мене з Форкса. А також їй хотілося поговорити зі мною сам на сам. Влаштувати це було неважко: Едвард вигадав собі термінове завдання по навчанню і цілий день не виходив із дому.

Тепер я знову згадувала цю розмову…

Ми з Рене прогулювались набережною, тримаючись у тіні поодиноких пальмових дерев. Незважаючи на ранню годину, спека стояла задушлива. Повітря було таке важке та вологе, що лише від вдиху та видиху ставало боляче в легенях.

— Белло? — почала моя матір розмову, переводячи погляд із піщаного пляжу на легкі баранці хвиль.

— Що, мамо?

Вона зітхнула, але не наважилася зустрітися зі мною поглядом.

— Я хвилююся…

— Чому? — запитала я, помітно збентежившись. — Я можу чимось допомогти?

— Справа не в мені, — похитала вона головою. — Я хвилююся за тебе… з Едвардом.

Промовивши його ім’я, Рене нарешті зиркнула на мене; її погляд просив вибачення.

— Ох, — зітхнула я, проводжаючи очима пару спортсменів, які, обливаючись потом, пробігли повз нас.

— Ваші стосунки серйозніші, ніж мені здавалося, — вела вона далі.

Зосередившись, я почала згадувати події останніх двох днів. Ми з Едвардом майже не торкалися одне одного — принаймні у її присутності. Невже і Рене також збирається читати мені лекцію про відповідальність? Ну й нехай. Зрештою, це має бути не так, як із Чарлі. З мамою я не почувалася незручно. Та й сама повчала її час від часу протягом останніх десятьох років.

— Є щось… дивне у тому, як ви тримаєтеся разом, — промовила вона тихо, і чоло над її стурбованими очима вкрилося зморшками. — Він дивиться на тебе, наче… охоронець. Наче от-от кинеться під кулю, щоб урятувати твоє життя.

Я засміялася, але відвела погляд.

— Це погано?

— Ні, — насупилася вона, підбираючи слова. — Просто дивно. Він постійно турбується і пильнує за тобою… Мені здається, що я не до кінця розумію ваші стосунки. Наче між вами є таємниця, про яку мені не відомо…

— По-моєму, ти щось понавигадувала, мамо, — сказала я скоромовкою, аби додати голосу впевненості. Але в животі пробіг холодок. Я забула, як багато моя матір бачить. Її безпосереднє сприйняття світу відсікає все, що відвертає увагу, і проникає просто в істинний стан речей. Раніше це не створювало жодних проблем — тоді між нами не було таємниць.

— Але справа не лише в ньому, — її губи стиснулись, наче на