Жюль Верн - 20 000 льє під водою

істоти… чи, стривайте, не істоти, а предмета? Я пойорзав по нашій опорі, спробував копнути її. Ніякої реакції. Я відчув, що тіло піді мною тверде, неподатливе і зовсім не схоже на м'яку живу масу тіла морського ссавця!

Гаразд, тоді тварина могла бути вкрита кістковим панциром, таким самим чи подібним до покриття черепа допотопних вимерлих істот. У такому разі цю жахливу тварину доцільно було б віднести до доісторичних плазунів, на зразок черепах чи крокодилів.

Та й це припущення не підходить. Чорна блискуча спина, на якій я лежав, була гладка, мов відполірована, а не луската. Під час удару вона видала металічний звук.

І тут мене осінило: те, що ми прийняли за тварину, страховисько, непізнане живе створіння, те, що загнало в глухий кут найсвітліші голови світу, розбурхало уяву моряків обох півкуль, виявилося ще більш неймовірним явищем — творінням людських рук!

Якби мені випала нагода констатувати факт існування найфантастичнішої, ба навіть напівміфічної тварини, а хоч би й кентавра, я все ж не був би здивований настільки, як у той момент прозріння. Немає нічого дивного у тому, що природа творить чудеса, але побачити на власні очі щось чудесне, надприродне, до того ж створене людським генієм, — тут є над чим замислитися!

Та хіба до роздумів, коли ти лежиш на поверхні небаченого підводного судна?! Корпус його нагадував велетенську рибу, лише сталеву. Нед Ленд, який провів тут більше часу, ніж ми, уже сформував свою думку про це. У нас не було підстав із ним не погоджуватися.

Я почав міркувати вголос.

— Якщо це і справді судно, то повинні бути машини, які рухають ним, і люди, які управляють цією машинерією.

— Все логічно! — відповів гарпунер. — На перший погляд. Але дивно, що я вилежуюся на цьому острівці вже години зо три, а не помітив жодних ознак життя всередині нього.

— А воно рухається?

— Та ні, пане Аронаксе! Погойдується собі на хвилях, а з місця не рушає.

— Але ж ми з вами знаємо, наскільки швидко воно може рухатися! Щоб так розганятися, потрібні машини, а щоб заводити машини, потрібні механіки, тому я роблю висновок, що ми… врятовані!

— Справді? — з сумнівом у голосі вимовив Нед Ленд. — На жаль, не усі люди миролюбні і доброзичливі.

Цієї ж миті, мов на підтвердження моїх здогадок, за кормою цього дивовижного судна почулося якесь шипіння. Мені здалося, що щось привело в рух лопаті гребного вала, і судно зрушило з місця. Ми ледь устигли вчепитися за невеличке підвищення в носовій частині, яке здіймалось над водою приблизно на вісімдесят сантиметрів. На щастя, судно йшло з помірною швидкістю.

— Поки цей поплавок тримається на поверхні, я задоволений життям, — пробурчав Нед Ленд. — Але якщо йому заманеться пірнути, марно буде сподіватися на чудесне спасіння!

Ми з Конселем цілком погоджувалися з такою думкою. Вихід був один: негайно розпочинати переговори з людьми, що перебували всередині цього механізму. Але як? Треба ж було достукатися до них! Я став обмацувати поверхню, сподіваючись знайти якийсь люк чи отвір. Але ряди заклепок ідеально щільно прилягали до країв сталевої обшивки.

Місяць зайшов за обрій, і ми опинилися в цілковитій темряві. Щоб спробувати пробратися всередину судна, потрібно було щонайменше дочекатися світанку.

Отже, наші життя залежали від таємничих стернових цього надсучасного судна! Якщо їм заманеться піти під воду, ми неминуче загинемо! Марно було сподіватися на допомогу з нашого фрегата, адже ми його не бачили відколи світив місяць! Я сподівався лише на те, що вранішня зоря подарує нам можливість налагодити контакт з екіпажем судна. Їм же потрібен кисень, вони мусять час від часу підніматися на поверхню океану, щоб поповнити запаси чистого повітря (якщо, звичайно, вони не виробляють кисень у хімічний спосіб). А якщо так, то мусить бути отвір, крізь який повітря надходить усередину.

Такими були мої думки, поки нас везли на захід. Швидкість судна не перевищувала дванадцяти миль за годину. Лопаті вала розрізали воду рівномірно і час від часу викидали в повітря снопи люмінесцентних бризок. Якби це не було так небезпечно, то виглядало б дуже романтично.

А між тим небезпека зростала: близько четвертої години ранку швидкість ходу судна підвищилася. Ми ледве втримувалися на гладенькій поверхні судна, яке з запаморочливою швидкістю розтинало океанські води перед собою. Хвилі несамовито хльостали нас зусібіч. На щастя, Нед намацав якірне кільце, вмонтоване у сталеву обшивку, тож ми втрьох учепилися в нього — це було нашим рятувальним кругом, одним на трьох!

Нарешті настав довгоочікуваний ранок.

Тепер мені важко відновити в пам'яті всі події і випробування, які випали на мою долю тієї ночі! Пригадую, що час від часу, коли затихав шум вітру і гуркіт хвиль, не знати звідки долинали то окремі акорди, то уривки мелодії. Що це були за звуки і звідки долинали? Що це за таємниче підводне судно? Куди воно тримає курс і навіщо? Що за люди перебувають усередині нього і чи є там хтось взагалі? І що це за надзвичайний двигун, що розвиває скажену швидкість такої величезної махини?

Може, ми тому й витримали це випробування долі, що не було часу думати про наше незавидне становище. Ми лише намагалися зрозуміти, з чим маємо справу. Це була загадка, яка пересилила наш страх за своє майбутнє.

Світанок був, як зазвичай на морі, туманним. Але поволі туман розсіявся. Я якраз збирався приступити до ретельного огляду верхньої частини корпуса, що виступала з води горизонтальною площиною, як раптом відчув, що судно поволі занурюється у воду.

— Гей, ви, чортяки! — закричав Нед Ленд, щосили грюкаючи ногами по лункому металу. — Відчиняйте свою шкарлупку, та хутчій! Горе-моряки!

Він кричав, але шансів на те, що його хтось почує, окрім нас, було мало. Навіть ми погано чули, бо гвинтовий вал буквально оглушував нас. Та як не дивно, занурення в океанські глибини припинилося.

Зсередини судна почувся лязкіт засувів. За мить піднялося віко люка і звідти вигулькнула людина; вигукнувши щось незрозуміле, вона миттю сховалася всередині.

Через декілька хвилин з люка вийшли вісім дебелих хлопців із закритими обличчями. Вони мовчки затягли нас досередини свого грізного підводного човна.

Розділ восьмий

Mobilis in mobile[23]

Все відбулося миттєво і безцеремонно. Ми, звісно, хотіли потрапити до середини, проте нас туди не запросили, а затягли силоміць! Ми й бровою не встигли повести. Не знаю, що відчули мої супутники, опинившись у пливучій герметично запаяній тюрмі, а в мене мурашки пробігли по шкірі.