Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

Наближались іспити; біля входу й у коридорах чергували охоронці.

У сімдесят сьомій якийсь кретин притягнув на уроки пістолет і перестріляв чотирьох однокласників.

У двісті п’ятій гехнули під чиєюсь партою саморобний вибуховий пакет. Когось судили, когось запроторили в колонію; все одно жодного дня не минало без сутички. Поламані носи рахувати перестали — рахували лише проломлені черепи. І мерців, а їх по всьому місту було вже чималенько.

У ліцей приходив проповідник. На перерві навколо нього утворився зацікавлений натовп; Лідка кружляла околяса, а потім прислухалась.

Спокійним, навіть трохи стомленим голосом проповідник розповідав про людські гріхи, що вкотре переповнили чашу терпіння Його. Пропонував озирнутися навколо, поглянути на себе збоку — всі, всі мерзіють у гріхах, і хто знає, чи змилостивиться Він цього разу й чи відчинить рятівні Ворота, щоб дати людству ще один шанс…

Із неба зійде вогонь. Із моря вийдуть чудовиська. Усе як звичайно.

Лідка відчула, як ізсередини, звідкись із живота, підіймається до горла холодний згусток.

…Дошка оголошень виявилася всуціль заклеєною листівками. Новими, крупними, і фотографія того з жовтим обличчям була теж новою, чудової якості. Слова «дев’яте червня» були виділені товсто й червоним. І горіла, корчилась у вогні людська фігурка.

Листівки вкривали стіни та стовпи, тріпотіли краєчками біля входу до Лідчиного під’їзду, а одна приліпилася на дверях якраз на рівні очей.

Лідка мимоволі прочитала:

«Загиблі цивілізації не лишили після себе нічого, крім попелу. Мешканці зниклих міст так само вірили в нескінченність… Співвітчизники! Наш світ доживає останні дні! Поквапимось очистити душі, бо тільки ті, що чистими постануть… дев’ятого червня…»

Нижній край листівки був обірваний. З-під нерівного краю виглядав непристойний малюнок, і Лідка навіть знала, хто його тут надряпав — один із відставних Свєтчиних залицяльників.

Але ж проповідник у ліцеї казав, що, хоч Він і розгніваний — жалість, можливо, знову візьме гору, і Ворота відчиняться!

І проповідник не називав точної дати. Він казав «скоро» і на підтвердження своїх слів робив широкий жест рукою, ніби запрошуючи помилуватися неподобством, що коїться навкруги…

Двері відчинила Яна.

— Що з тобою? Знову двійка?

Лідка мовчки пройшла повз неї, пішла у свою кімнату і щільно зачинила за собою двері.

— Славка немає вдома, — сказала Клавдія Василівна Зарудна, дружина депутата і Славкова мама. — Він у лікаря, лікує зуби. Зателефонуй завтра, Лідо.

Вона набралася відваги:

— Пробачте… Андрій Ігорович удома?

Пауза.

— Андрій Ігорович удома, — сказала Клавдія Василівна, і в голосі її був увічливий подив. — Але він не має часу.

Для сміливості Лідка напружила м’язи живота:

— Пробачте… будь ласка. Можна… покликати його до телефону?

Пауза.

— Він не має часу, Лідо, — голос уже просто-таки крижаний. Наступним пунктом розмови будуть короткі гудки.

— Будь ласка! — майже крикнула Лідка, і щось у її голосі, мабуть, було, бо Клавдія Василівна стрималась і поклала слухавку не на важіль, а, очевидно, на столик.

Кришка столика вібрувала, як мембрана, дозволяючи Лідці чути далекі кроки, що спершу віддалялись, а потім наближалися:

— Він ЗОВСІМ не має часу, Лідо… Зателефонуй пізніше.

Відбій.

Лідка посиділа на підлозі перед телефоном. Повернулася до столу, до безладно накиданих підручників.

Утім, уже можна не прикидатися, не симулювати підготовку до іспитів. Мамі не до того, а батькові і поготів. Навіть Тимур не кепкує, навіть Яна не прискіпується. Усі старанно роблять вигляд, що нічого не відбувається. Усім чогось дуже важливо зберегти видимість життя. Говорити про літо, стригтись і фарбувати волосся, купувати новий купальник. Домовлятися з начальником щодо відпустки у червні. Висаджувати квіти в горщичок, проводити консультації перед іспитами, репетирувати випускний вечір для середньої групи — при цьому майже повіривши, що ні відпустки, ні червня, ні випускного НЕ БУДЕ…

Завтра, тридцять першого — твір.

Другого — математика. П’ятого — історія. Дев’ятого — хімія.

Дев’ятого.

Лідці захотілося спати. Вона лягла на диван і з головою загорнулась у плед. У кімнаті спекотно й задушливо, але цей дріж…

Сон не брався.

Вона сіла на дивані. Зуб на зуб не попадав.

Вона захворіла.

Ні, вона здорова. Вона просто дико стомилася від чекання. Від страху. Іще ці іспити, ніби старий гірчичник, який чомусь не можна зняти. Людина вже помирає, а їй гірчичник на грудях, і не можна відліпити смердючий папірець, чомусь не можна…

Лідка вийшла на балкон.

Було тепло й вогко. Пахло мокрим пилом.

Вона навалилася на перила й подивилась униз. Під самим будинком лежала темна смужка асфальту. Якщо впасти головою вниз…

У якусь мить їй повірилось, що вона не просто може це зробити — а не зуміє цього уникнути. Перелізе через перила і стрибне, як навчали в басейні, головою вниз. Раз — і нема нічого…

Третій поверх. Низькувато. Був би, наприклад, сьомий — не роздумувала б, а так лишається ймовірність невдачі, болю, життя зі зламаним хребтом. Якщо піднятися на дах… Але ж це треба виходити з квартири, кудись іти, зустрічати сусідів, відповідати на їхні здивовані питання…

Лідка розтиснула пальці на перилах. Побрела в кімнату, ввімкнула телевізор. Просто так, механічно.

— …літні люди чудово пам’ятають, як під час позаминулої кризи, в кінці п’ятдесят першого циклу, тобто майже сорок років тому, така сама знавісніла банда грала на природному для людини страхові апокаліпсису! Їхні рекламні тексти використовують майже дослівно й теперішні крикуни, збігається час початку кампанії — за двісті днів до оголошеного строку, а день вибрано вкрай цинічно — напередодні випускних вечорів наших дітей!

Лідчині щоки й вуха спалахнули, засвербіли, зробилися пекучо-гарячими й, напевно, сліпучо-червоними.

— Здрастуйте, Андрію Ігоровичу…

І, ніби почувши її белькотіння, депутат Зарудний енергійно кивнув:

— Так! Удар усією своєю вагою випав саме їм, тим, хто чекає свого першого апокаліпсису! На них, хто не знає ціни бульварних листівок! Саме серед останнього покоління, причому середньої та молодшої груп, зі страшною швидкістю зростає кількість суїцидів, множаться молодіжні секти, причому я волів би бачити свого сина в підлітковій банді, ніж у такому от клубі самогубців!

Лідка дурнувато засміялась. Уявила собі Славка в «підлітковій банді» — того Славка, що сидить тепер за трьома замками…

— А ми, батьки? — Андрій Ігорович подався вперед, утупивши погляд Лідці в перенісся. — Ми приділяємо час тому, щоб розвіяти передчасний страх наших дітей? Чи самі піддаємось йому, хай таємно, та піддаємось?

Депутат Зарудний витримав паузу.

— Дивіться!

Бокова камера втупилась у документ, що його Славків тато тримав у руках. Лідці згадався настільний хокей і те, з якою спритністю ці руки маніпулювали пластмасовими гравцями…

— Дивіться! Цій листівці майже сорок років… «Загиблі цивілізації не лишили