Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

мають зовсім інші умови життя». І тільки відчуття, що уряд на батьківщині підтримує всі їхні зусилля, уможливлює їхню діяльність на ниві цього жертовного врядування. А проте

«як тільки тубільне населення починає інстинктивно відчувати, що ті, з ким їм доводиться мати справу, не мають позад себе потуги, авторитету, прихильності, {50} симпатії та повної й необмеженої підтримки країни, яка їх сюди послала, це населення втрачає все те відчуття порядку, яке лежить в основі їхньої цивілізації, а наші працівники, у свою чергу, втрачають відчуття сили й авторитетності, які лежать в основі всього, що вони роблять для добра людей, до яких їх послано».

Бальфурова логіка тут видається цікавою, попри те, що вона абсолютно сумісна із засновками всієї його промови. Англія знає Єгипет; Єгипет — це країна, яку знає Англія; Англія знає, що Єгипет неспроможний організувати власне самоврядування; Англія підтверджує це, окупувавши Єгипет; для єгиптян Єгипет — це країна, яку окупувала Англія і тепер у ній урядує; таким чином, чужоземна окупація стає «основою» сучасної єгипетської цивілізації; Єгипет потребує британської окупації, більше того, він наполягає, щоб вона тривала. Але якщо ці близькі інтимні стосунки між правителями та підданими в Єгипті будуть порушені сумнівами, що виникають у вітчизняному парламенті, тоді «авторитет раси, яка є панівною — і, на мою думку, має залишатися панівною, — буде підірвано». Причому постраждає не лише престиж Англії; «і тоді для жменьки британських державних службовців — хоч ви наділіть їх будь-якими якостями, найвищими чеснотами і генієм, що його ви лише зможете собі уявити, — стане неможливим здійснювати велику місію, яку не тільки ми, а й цілий світ поклав на них у Єгипті» 1.

Якщо розглядати Бальфурову промову як риторичну виставу, то вона уявляється вельми цікавою з того погляду, що він сам-один грає і репрезентує цілу низку персонажів. Тут виступають, звичайно, «англійці», для яких промовець вживає займенник «ми», надаючи йому значення видатних, могутніх людей, котрі почувають себе представниками всього найкращого з того, що дала історія їхньої нації. Бальфур дозволяє собі також говорити за цивілізований світ, за Захід і відносно невеличкий корпус колоніальних службовців у Єгипті. Якщо він не говорить безпосередньо за орієнталів, то тільки тому, що вони, зрештою, говорять іншою мовою; проте для нього не таємниця, як вони себе почувають, адже він знає їхню історію, знає, що вони покладаються на таких, як він, {51} знає їхні сподівання і надії. Тобто він усе-таки виступає від їхнього імені в тому розумінні, що все, що вони могли б сказати, якби їх запитали і якби вони були спроможні відповідати, неминуче підтвердило б і так очевидне: що вони нижча раса, над якою панує раса, котра знає їх і знає, що для них добре, краще, аніж вони це знають самі, їхня велич — у минулому; вони приносять якусь користь у сучасному світі лише тому, що могутні й найновітніші імперії успішно витягли їх із ями їхнього занепаду й обернули на щасливих жителів продуктивних колоній.

Єгипет був чудовим прикладом для розмов на цю тему, й Бальфур ясно усвідомлював, наскільки обґрунтованими були його права говорити як членові парламенту своєї країни від імені Англії, Заходу, західної цивілізації про сучасний Єгипет. Бо Єгипет був не просто ще однією колонією; він був рекламною вивіскою західного імперіалізму; до його анексії Англією він являв собою майже академічний приклад орієнтальної відсталості; він мав стати тріумфом англійського знання та сили. Від 1882 p., коли Англія окупувала Єгипет і придушила національне повстання під проводом полковника Арабі, й до 1907 р. представником Англії в Єгипті, господарем Єгипту, був Івлін Барінґ (знаний також як Овер-барінґ), лорд Кромер. 30 липня 1907 р. не хто інший, як Бальфур у Палаті громад, підтримав пропозицію дати Кромерові премію сумою в п’ятдесят тисяч фунтів у зв’язку з виходом на пенсію як винагороду за все те, що він зробив у Єгипті. Кромер створив Єгипет — так висловився тоді Бальфур:

«Він досягав успіху в усьому, за що брався... Зусилля, яких докладав лорд Кромер протягом останньої чверті сторіччя, підняли Єгипет із найглибшого рівчака суспільної та економічної деґрадації на ту висоту, на якій він тепер стоїть, я гадаю, сам-один серед східних держав у своєму процвітанні, як фінансовому, так і моральному» 2.

В який спосіб вимірювалося моральне процвітання Єгипту, Бальфур не наважився сказати. Британський експорт до Єгипту майже дорівнював експорту в усі інші реґіони Африки; це, безперечно, вказувало на певний ступінь фінансового процвітання як Єгипту, так і Англії (хоч трохи й неоднаковою мірою). Але що мало особливу вагу, {52} то це західна освіта на всіх рівнях, принесена до цієї східної країни вченими, місіонерами, бізнесменами, солдатами і вчителями, які готували працівників для таких високих урядовців, як Кромер і Бальфур, котрі вважали за свій обов’язок забезпечувати й скеровувати, іноді навіть удаючись до насильства, злет Єгипту від орієнтальної занедбаності до його нинішньої самітної величі.

Якщо британські досягнення в Єгипті були справді такими винятковими, якими вважав їх Бальфур, вони аж ніяк не були непоясненними чи ірраціональними. Управління Єгиптом здійснювалося відповідно до загальної теорії, опрацьованої з одного боку Бальфуром у його нотатках про орієнтальну цивілізацію, а з другого — Кромером у його розв’язанні повсякденних справ у Єгипті. Тут вельми важливо відзначити, що в першому десятилітті двадцятого сторіччя ця теорія працювала, працювала хоч і з перебоями, але відносно добре. Арґументація, зведена до своєї найпростішої форми, була очевидною, чітко виваженою і легко зрозумілою. Існують європейці, жителі Заходу, й існують орієнтали. Перші домінують; другі мусять дозволяти панувати над собою, а це, як правило, означає окупацію їхньої країни, суворий контроль над їхніми внутрішніми справами, надання їхньої крові та скарбів у розпорядження тієї або тієї держави Заходу. Те, що Бальфур і Кромер, як ми скоро побачимо, могли оголити людську природу до такої безжальної культурної та расової сутності, аж ніяк не свідчило, що вони були люди дуже лихі. Радше це свідчило про те, наскільки відлагодженою стала загальна доктрина на той час, коли вони її запустили в дію, наскільки відлагодженою й ефективною.

На відміну від Бальфура, чиї погляди на орієнталів претендували на об’єктивну універсальність, Кромер говорив про орієнталів набагато конкретніше, маючи на увазі тих, над якими він владарював або з якими мав справу спочатку в Індії, потім упродовж двадцяти п’яти років у Єгипті, коли його призначили туди верховним генеральним консулом Британської імперії. «Орієнтали» Бальфура — це «підкорені раси» Кромера,