Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

Тож усе розцвіло й буяло. По слідах давніх битих шляхів було прокладено дороги, річки приборкано греблями, насипаними невільником-татарином або низовим козаком, схопленим на розбої. Там, де колись вітер дико грав ночами в очеретах і вили вовки й утопленики, тепер гуркотіли млини. Понад чотириста водяних, не лічачи рясно поставлених вітряків, мололи збіжжя у самому тільки Задніпров'ї. Сорок тисяч оброчників вносили оброк до князівської казни, у лісах з’явилася сила-силенна пасік, по кордонах з’являлися нові й нові села, хутори, слободи. У степах поряд із дикими табунами паслися цілі череди домашньої худоби, коней. Безмежний одноманітний вид степів і лісів прикрасився димами хат, золоченими банями церков і костьолів — пустеля перетворилася у досить заселений край.

Отож їхав пан намісник Скшетуський весело й неквапливо, ніби по своїй землі, роблячи дорогою надійні привали.

Щойно почався січень сорок восьмого року, але дивна, рідкісна зима зовсім не давалася взнаки. У повітрі пахло весною, земля розм’якла і світилася калюжами води, поля вруніли, а сонце пригрівало так сильно, що дорогою опівдні кожухи парили спину як улітку.

Намісників загін значно збільшився, бо в Чигирині до нього долучилося волоське посольство, яке в особі пана Розвана Урсу господар вислав до Лубен. При посольстві був ескорт — кільканадцять каралашів і челядь на возах. А ще їхав із намісником уже знайомий нам пан Лонгінус Підбип’ята герба Зірвикаптур зі своїм довгим мечем під пахвою і кількома дворовими слугами.

Сонце, чудова погода і запахи близької весни наповнювали серця радістю, а намісника ще дужче звеселяло те, що повертався він із тривалої подорожі під князівський дах, котрий був водночас і його дахом, повертався, добре впоравшись зі справою, а отже, й сподіваючись, що приймуть його добре.

Та для веселощів мав він і інші причини.

Окрім ласки князя, якого намісник любив усією душею, чекали на нього у Лубнах ще й чорні оченята, солодкі як мед.

Оченята ті належали Анусі Борзобогатій-Красенській, придворній панянці княгині Гризельди, найвродливішій дівчині у всій кімнаті фрейлін, великій баламутці, за якою в Лубнах упадали всі, а вона ні за ким. У княгині Гризе— льди суворість була страшенна, а дотримання звичаїв незмірне, що, однак, не заважало молодим обмінюватися палкими поглядами і зітхати.

Пан Скшетуський, як і інші, теж посилав свої зітхання цим чорним оченятам, а коли, бувало, залишався сам на своїй квартирі, то брав у руки лютню і наспівував:

Ти красуня із красунь…

або ж:

Як татарська орда,

Ти береш в ясир corda![18]

Позаяк же він був чоловіком веселим і до того ж жовніром, який надто любив свою справу, то не брав вельми близько до серця того, що Ануся дарує свої усмішки, крім нього, ще й панові Биховцю із волоської хоругви, і панові Вурцелю з артилерії, і панові Володийовському із драгунів, і навіть панові Барановському з гусарів, хоч останній був уже добряче сивуватий і, маючи розбите самопальною кулею піднебіння, шепелявив. Наш намісник уже навіть раз бився на шаблях із паном Володийовським через Анусю, та, коли доводилося довго сидіти у Лубнах і не ходити на татар, то й з Анусею він нудьгував, а коли доводилося виступати — виступав залюбки, без жалю, без журби душевної.

Зате й вертався він завше з радістю. Тож і тепер, ідучи після вдалого залаштування справ із Криму, він весело наспівував і підганяв коня, їдучи обіч пана Лонгінуса, котрий, сидячи на здоровенній ліфляндській кобилі, був, як завжди, сумний і невеселий. Посольські підводи, каралаші й ескорт далеко відстали.

— Його милость посол лежить на возі, як колода, й увесь час спить, — озвався намісник. — Чудес мені наговорив про свою Волощину, що аж стомився. Я теж слухав його з цікавістю. Що й казати! Край багатий, клімат чудовий, золота, вина, прянощів і худоби вдосталь. От я собі й подумав, що князь наш, від Могилянки народжений, має такі ж права на господарський престол, як і будь-хто інший, а прав же тих князь Міхал добивався. Волощина для наших воєвод не новина. Били вони вже там і турків, і татар, і самих волохів, і семиградян…

— Але люд там лагідніший, ніж у нас, про що мені й пан Заглоба у Чигирині розповідав, — відповів пан Лонгінус. — А якби я йому й не повірив, то у божественних книжках підтвердження цього знайти можна.

— Як це — у книжках?

— А дуже просто. Я сам таку маю і можу вашій милості показати, бо завше вожу її з собою.

Сказавши це, він розстебнув торочки біля дерев’яного сідла і, добувши невеличку книжку, старанно оправлену в телячу шкіру, спершу побожно її поцілував, а потім, перегорнувши кільканадцять сторінок, мовив:

— Читай, добродію.

Пан Скшетуський почав:

— «На твою ласку сподіваємося, Пресвята Богородице…» Де ж тут про волохів? Що ти, ваша милость, говориш? Це ж антифон!

— Читай, добродію, далі.

— «Щоб достойні ми були обітниць Христових. Амінь».

— Ну, а тепер запитання…

Скшетуський прочитав.

— «Запитання: Чому кавалерія волоська зветься легкою? Відповідь: Бо легко тікає. Амінь». — Гм! А й правда! Проте у книжці твоїй вельми дивна матерій плутанина.

— Бо це книжка вояцька, тому й до молитов усякі instructions militares[19] додаються, із яких дізнаєшся, ваша милость, про всі нації, котра із них достойніша, котра підла; а от щодо волохів виявляється: боягузливі з них пахолки, а до того ще й зрадники великі.

— Що зрадники — певно, це видно навіть із пригод князя Міхала. Правда, я теж чув, що вояки із них нікудишні. І все-таки у його милості князя волоська хоругва, де поручиком пан Биховець, дуже гарна, хоч stricte[20] не знаю, чи знайдеться у тій хоругві із двадцятеро волохів.

— А як ти, добродію наміснику, гадаєш, чи багато у князя збройних людей?

— Тисяч із вісім набереться, не рахуючи козаків, що стоять у паланках. Але Зацвіліховський казав мені, що зараз нові набори тривають.

— То, може, дасть Бог, якийся похід під князівським проводом буде?

— Подейкують, що велика війна з турчином готується і що сам король з усією раттю Речі Посполитої виступити має. Знаю також, що дарунки татарам припинено, а татари від страху принишкли і про набіги й не думають, Про це я чув і в Криму, де мене тому, мабуть, і приймали так honeste[21], бо є ще чутка, що коли король із гетьманами рушить, князь має на Крим ударити і татар на порох