Курт Воннегут - Галапагос

таких емоційних змін, щоб не сказати недоумкуватості, у головах живих і високорозвинених істот, що мали співіснувати разом досить довго, принаймні доти, доки виховають людську дитину — адже на це йшло близько чотирнадцяти років?

Дзендзі раптом почув свій голос, що уриває мовчанку й каже:

— Тебе бентежить щось інше. — Він мав на увазі, що її гнітить щось особисте, а не ця халепа.

— Hi, — відповіла вона.

І в цьому полягала ще одна особливість великого мозку: без ніяких вагань він робив таке, на що «Мандаракс» був просто нездатний; мозок брехав і знову брехав.

— Тебе вже цілий тиждень щось турбує, — мовив він. — Чого ти не скажеш усе відверто? В чому справа?

— Ні в чому, — відповіла Хісако.

Ну який сенс чотирнадцять років спілкуватися з таким комп’ютером, коли ніколи не знаєш — правду він каже чи ні?

Вони розмовляли по-японському, а не тією ідіоматичною американо-англійською мовою мільйоннорічної давності, якою користуюсь я в цій розповіді. До речі, Дзендзі весь час перекладав «Мандаракса» з руки в руку і, не маючи, звісно, такого наміру, мимоволі примусив його дублювати всю їхню бесіду мовою індіанців навахо.

— Що ж, — сказала нарешті Хісако, — як хочеш дізнатися, про що йдеться, то слухай. Якось у Юкатані я бавилася з «Мандараксом» на «Ому» — то була стометрова Макінтошева яхта. Ти тоді раз у раз пірнав по затонулий скарб.

Макінтош і справді посилав Дзендзі, хоча той ледве вмів плавати, з аквалангом на сорокаметрову глибину забирати з іспанської галери битий посуд та гарматні ядра. Макінтош і свою сліпу дочку Селіну змушував пірнати, прив’язуючи її за руку до себе триметровою нейлоновою струною.

— Я тоді випадково виявила, що «Мандаракс» може таке, про що ти чомусь забув мені сказати, — вела далі Хісако. — Хочеш знати, що саме?

— Ні, не хочу, — відказав Дзендзі.

Тепер брехати була його черга.

— «Мандаракс», виявляється, прекрасно навчає мистецтва аранжувати квіти. — Саме цим завжди пишалася Хісако.

Та її почуття власної гідності було глибоко вражене: ця маленька чорна коробка вміє не лише навчати того самого, що й вона, Хісако, а робить це на тисячі різних мов.

— Я збирався розповісти тобі про це. Мав розповісти, — відповів Дзендзі.

Це була ще одна брехня, а те, як Хісако дізналася, що «Мандаракс» володіє ікебаною, було просто неймовірним — як, скажімо, те, коли б вона вгадала цифрову комбінацію до банківського сейфа. Вона вельми неохоче вчилася користуватись «Мандараксом» і до самої смерті так його до ладу й не освоїла. Але, безладно натискуючи кнопки там, на «Ому», вона раптом усвідомила, що «Мандаракс» утовкмачує їй: найкрасивіші комбінації квітів мають один, два чи, щонайбільше, три елементи. Якщо елементів три, повчав «Мандаракс», то всі вони або принаймні два з них можуть бути однакові, але всі три не мають бути різні ні в якому разі. «Мандаракс» розповів їй про співвідношення між висотою різних елементів у комбінаціях, а також між елементами та висотою й діаметром вазонів, ваз та кошиків.

Ікебану, виявляється, так само легко закодувати, як і сучасну медичну практику.

Дзендзі Хірогуті сам не навчав «Мандаракса» ікебани або якихось інших знань. Це робили його підлеглі. Той із них, котрий навчав «Мандаракса» ікебани, просто походив з магнітофоном на славнозвісні курси, де ікебану викладала Хісако, а потім «стиснув» її уроки.

Дзендзі пояснив Хісако, що навчив «Мандаракса» ікебани з метою зробити приємний сюрприз місіс Онассіс, — він, мовляв, мав намір подарувати їй комп’ютер останнього вечора під час «Круїзу віку до витоків природи».

— Я робив це для неї, — сказав він. — Вона, кажуть, велика шанувальниця краси.

Це була якраз правда, та Хісако все одно йому не повірила. Ось як воно діялося в тому далекому й паскудному 1986 році: ніхто нікому вже не вірив, бо брехня просякла все навколо.

— О, звісно, — мовила Хісако, — я певна, ти зробив це для місіс Онассіс і заразом на честь своєї дружини. Ти знайшов мені місце серед безсмертних. — Вона мала на увазі тих нудних мислителів, яких «Мандаракс» умів цитувати.

Тепер Хісако справді розгнівалась і хотіла принизити його досягнення — як він, на її думку, принизив її власні.

— Я, мабуть, страшенно дурна, — сказала вона, і «Мандаракс» умить переклав цю її заяву на мову навахо. — Непростиме багато часу минуло, доки я нарешті зрозуміла, скільки зневаги до решти людей у тому, що ти робиш. Ти, докторе Хірогуті, — вела Хісако далі, — гадаєш, нібито всі, крім тебе, тільки займають місце на цій планеті. До того ж ми, на твою думку, здіймаємо надто багато галасу, марнуємо цінні природні ресурси, маємо зайвих дітей і залишаємо навкруги сміття. Було б куди краще, якби ті нечисленні й нескладні послуги, які ми спроможні робити для таких, як ти, взяли на себе машини. Оцей чудовий «Мандаракс», яким ти зараз почісуєш вухо, — що він таке, як не виправдання для самозакоханих негідників, щоб ніколи не платити належне чи хоча б дякувати людським істотам за знання мов, чи математики, чи історії, чи медицини, чи літератури, чи ікебани, чи чогось іще?

Я вже давав своє тлумачення причини тієї манії, з якою тоді навчали машини та прилади робити все за людей — таки справді все. Просто хочу додати, що мій батько, письменник-фантаст, видав колись роман про чоловіка, з якого всі насміхалися: він, бачте, створював роботів-спортсменів. Його гравець у гольф щоразу влучав у ямку, робот-баскетболіст казна-звідки попадав у кошик, тенісист завжди вигравав із подачі очко і таке інше.

Спочатку люди не бачили в тих роботах ніякої користі, і дружина винахідника покинула його, — так, до речі, було і з моїм батьком, — а діти намагалися здати його до божевільні. Та раптом чоловік сповістив газети, що його роботи можуть рекламувати автомобілі, пиво, леза, годинники, парфуми — будь-що. Він розбагатів, як писав мій батько, бо багато спортсменів прагнули бути точнісінько такими, як ті роботи.

І не питайте мене чому.

15

Тим часом Ендрю Макінтош сидів у кімнаті своєї сліпої дочки й чекав на телефонний дзвінок, який мав принести йому добрі вісті. Вже потім він хотів поділитися тими вістями з подружжям Хірогуті. Макінтош пристойно володів іспанською і цілих півдня розмовляв по телефону то з власним офісом на острові Манхеттен, то з переляканими еквадорцями — фінансистами та урядовцями. Він залагоджував свої справи в доччиній кімнаті, бо хотів, щоб вона чула його розмови. Вони були дуже близькі між собою. Селіна не знала матері — та померла