Роберт Артур - Таємниця «Вогняного Ока»

повів хлопців у закуток подвір'я. Хлопці посідали біля верстата і пристрою для друкування і уважно вислухали оповідь Боба про криваву історію «Вогняного Ока» та про людей, які мешкають в індійському місті Флешиварі.

— Так, — зітхнув Піт, — не подобається мені все це. Позаяк ми вияснили, що «Вогняне Око» приносить біду, я пропоную кинути цю справу. Нехай воно цю біду принесе комусь іншому.

— Але ж легенда стверджує: коли ніхто не бачитиме й не торкатиметься «Вогняного Ока» впродовж п'ятдесяти років, то камінь очиститься й більше не зможе приносити біду, — нагадав Боб.

— Воно так, — згодився Піт, — але ти ж сам сказав, що не багато колекціонерів наважились би його придбати навіть після цих п'ятдесяти років.

— Я, здається, починаю розуміти, — втрутився Гус, очі якого схвильовано блищали, — чому дідусь Август вчинив саме так. Він вирішив сховати «Вогняне Око» на п’ятдесят років, а після цього, коли камінь очиститься, продати його. І от коли цей термін закінчувався, він відчув, що помирає, і заповів камінь мені. Я переконаний, що тепер цей рубін безпечний.

— Нехай він буде стократ безпечний, — мовив Юпітер, — він тепер у Чорновусого. І я геть не уявляю, як нам його забрати.

— «Ланцюг привидів!». — вигукнув Боб. — Ми пошлемо тисячі дітей по слідах Чорновусого. І коли ми його знайдемо, ми… ми… — Він замовкнув, адже не уявляв, що робити, коли Чорновусого знайдуть.

— Отож воно й є, — зітхнув Юпітер, — силоміць забрати в нього камінь ми не можемо. До того ж уяви собі, скільки людей у нашому місті мають чорні вуса. Згодься, що не сто й не двісті. Я вже мовчу про. те, що вуса в нього, підозрюю, фальшиві, просто для маскування.

— Тоді усе безнадійно, — після тривалого мовчання обізвався Гус.

І знову мовчанка. Навіть Юпітерові нічого не спадало на думку. Несподівано задзвонив дзвінок.

— Дзвонять, — сказав Боб. — До нас, Юпе, покупець.

— Піду гляну, що йому треба, — сказав Юпітер, підвівся й пішов до контори. Решта й собі рушили.

Вони побачили на подвір'ї покупця. Він стояв біля вишуканого чорного автомобіля, опирався на тростину і роздивлявся навсебіч.

— Ого! — пошепки мовив Піт. — Це знову Мічений завітав.

— Ох, не подобається мені все це, — тихо відповів Боб.

Але Юпітер уже підходив до покупця, і хлопці, хоча без великого ентузіазму, й собі підійшли. А Юпітер, як вони помітили, знову опустив плечі і недоумкувато заусміхався, точнісінько так, як за минулої розмови з Міченим.

— Доброго вечора, хлопчику, — також усміхнувся Мічений, але його усмішка не обіцяла нічого доброго. — Я тут оглядаю… це. — Він показав тростиною на уламки Августа Дужого. — Здається, це все, що залишилося від бюста Августа, яким я цікавився. Здається, ми навіть домовлялися, що ви до мене зателефонуєте, якщо цей бюст вам повернуть. © http://kompas.co.ua

— Саме так, шановний пане, — підтвердив Юпітер, — тільки він розбився.

— Цікаво, як же це він розбився? — запитав Мічений з посмішкою голодного тигра, готового зжерти цього симпатичного хлопчика-товстунчика. — До речі, я дуже уважно розглянув ось це заглиблення в одному з уламків бюста. Схоже, що тут було щось заховано.

— Так, — спокійно відповів Юпітер, — покупець випустив бюста з рук, і він розбився. Потім той добродій щось підняв із землі, але ми не встигли розгледіти, що.

Це була правда. Розгледіти той предмет вони не мали змоги, хоча й знали достеменно, що саме Чорновусий підняв із землі.

— А цей покупець, — запитав Мічений, — чи не був він випадково у великих окулярах, з чорними вусами?

Юпітер кивнув на знак згоди. Піт, Боб та Гус стурбовано перезирнулися.

— А з бюста, — вів далі Мічений, — випадково не випадало ось таке?

Він щось рвучко вихопив з кишені й кинув на стола, де лежали уламки бюста. Щось червоне, овальне зблиснуло на столі червоним вогником.

Перед хлопцями лежало «Вогняне Око»! Юпітер ледве знайшов сили, щоб вимовити:

— Так, воно мало саме такий вигляд.

— Гм. — Незнайомець сперся на тростину й пильно обвів їх поглядом. — Я думаю, що ви чули про «Вогняне Око» і добре знаєте, що кожного його володаря чекає біда?

Хлопці не знали, що сказати, тож продовжували мовчати. Вони все не могли второпати, де Мічений узяв «Вогняне Око», адже не минуло й години, як Чорновусий повіз його звідси у своїй кишені.

— Я хочу вам дещо показати, — по цих словах Мічений крутнув руків'я тростини. З її кінця миттєво вискочило вістря, і Мічений невдоволено оглянув його.

— Це дуже легковажно з мого боку, — зауважив він, — я погано його витер.

Він дістав з кишені паперову серветку й витер нею вістря. На серветці лишився слід густої червоної рідини.

— Від крові хороша сталь швидко псується, — пояснив він, а в хлопців мурашки побігли по тілу. — Та вже добре…

Він схилився, притулив вістря до «Вогняного Ока» і з натиском черкнув по каменю.

— А тепер погляньте на нього уважно, — звелів він, — і скажіть, що ви бачите.

Юпітер узяв камінець і підніс до очей. Хлопці стовпились навколо нього. Спочатку вони нічого не помітили, потім Боб здогадався, а за ним і Юпітер. Вістря залишило на камінчику виразну подряпину.

— На рубіні з'явилася подряпина, — сказав Юпітер.

— Не знаю, як таке могло статися, адже рубіни твердіші за сталь і сталь не може залишати на них слідів.

— Он як! — Мічений був задоволений. — Отже, ти не такий недоумок, яким прикидаєшся. Я це ще тоді запідозрив. Я відчував, що ти дуже кмітливий юнак. — Юпітер аж губи прикусив з досади, що виказав себе, а Мічений вів далі: — Ну ж бо, поясни мені, що виходить з цього, що на камінчику лишилась подряпина?

Юпітер мовчки роздивлявся червоний камінець.

— Якщо залишилась подряпина, то це не рубін, — сказав він нарешті. — Це імітація, зроблена з якоїсь спеціальної речовини.

— Саме так! — вигукнув Мічений. — Це підробка, яку я забрав у пана з чорними вусами. А справжнє «Вогняне Око» ще треба знайти. І позаяк його не було у бюсті цього Августа, то серед проданих бюстів повинен бути ще один Август. І я хочу, аби ви мені його знайшли.

Він замовк, переводячи погляд з одного хлопця на другого.

— Я наказую вам знайти мені цього Августа, бо… втім, не люблю погрожувати. Думаю, ви уже все зрозуміли. Зателефонуйте мені відразу, як його знайдете. — З цими словами він сів до авто й поїхав, а хлопці розгублено стояли і дивилися один на одного.

— Він… він убив Чорновусого, щоб забрати рубін, — сказав Піт. — Як же він так швидко пронюхав, що той добув камінець?

— Історія стає ще заплутаніша, — сказав Юпітер. — Не розумію,