Вольтер - Кандід

і яка мала великий вплив у колегії магів. Нікого не посадили на палю; з приводу цього багато докторів бурчали й віщували занепад Вавилону.

Задіґ вигукнув:

— Де ж те щастя? Усе переслідує мене на цьому світі, аж до тварин, яких не існує зовсім!

Він прокляв учених і вирішив жити тільки у вишуканому товаристві.

Він збирав у себе найпорядніших чоловіків Вавилона і найприємніших дам; він улаштовував вишукані вечері, перед якими часто відбувалися концерти; вечері ті оживлялися чарівними бесідами. Він умів переживати слабкі спроби бути дотепним, бо вони якраз і вбивають дотепність зовсім і псують найблискучіше товариство.

Ні друзів, ані страв не вибирав він заради пихи, бо завжди вище ставив реальне над вимріяним, і тому здобувся на пошану, на яку не претендував.

Навпроти його дому мешкав Арімаз, людина, чия лиха вдача вимальовувалася на грубезній фізіономії. Його гризла жовч і роздирала пиха, і до всього то був нудний дотепник. Не мавши ніколи успіхів у світі, він мстився тим, що обмовляв його.[66] Хоч який був багатий, а на превелику силу зміг зібрати біля себе облесників. Шум від колісниць, що під'їздили вечорами до Задіґа, набридав йому, шум від вихвалянь Задіґа дратував його ще більше. Кілька разів він заходив до Задіґа й сідав до столу, не бувши запрошений: він розбивав усю веселість товариства, ніби гарпії,[67] про яких говорять, що від їхнього дотику страва починає смердіти. Якось йому заманулося влаштувати свято для однієї дами, але та замість згодитися на його запрошення, пішла вечеряти до Задіґа. Другого разу, розмовляючи з ним у палаці, вони зустрілися з міністром, який запросив на вечерю Задіґа й не запросив Арімаза. Найневблаганніша ненависть часто буває викликана не більш важливими підставами. Цей чоловік, якого у Вавилоні прозвали «Заздрісником», вирішив занапастити Задіґа тільки тому, що того прозвали «Щасливим».

«Нагода зробити лихо трапляється сто разів на день, а зробити добро — один раз на рік», — говорив Зороастр.

Заздрісник пішов до Задіґа, що прогулювався в садку з двома друзями й дамою, якій він часто говорив приємні речі без будь-якого особливого наміру. Розмова точилася про війну, яку цар щасливо закінчив проти князя Гірканського,[68] свого васала. Задіґ, що в цій короткій війні виявив свою відвагу, дуже хвалив царя, а ще більше свою даму. Він узяв аркушик і написав чотири вірші, які скомпонував відразу, і дав прочитати їх цій вродливій особі. Друзі просили, щоб він дав і їм прочитати, та він утримався через скромність чи швидше через самолюбство. Він знав, що імпровізовані вірші вважатиме за гарні тільки той, на чию честь їх написано. Він розламав навпіл дощечку, на якій написав вірш, і викинув обидві половинки між трояндові кущі, де друзі їх марно розшукували. Пішов невеличкий дощ, і всі повернулися до хати. Заздрісник, залишившися сам у садку, шукав доти, поки нарешті не знайшов один шматочок. Дощечка була так розмазана, що кожна половинка вірша, яка заповнювала рядки, мала свій зміст і навіть утворювала вірш короткого розміру. Але через іще дивніший випадок ці маленькі вірші утворили зміст, що становив найжахливіші лайки проти царя. Читався цей віршик так:

Величезним злочинством

Зміцнившись на троні,

В загальнім спокої

Це — ворог єдиний.

Заздрісник був щасливий уперше за все своє життя: він тримав у руках те, чим міг згубити людину чесну й приємну. Повний цієї жахливої радості, він зробив так, що до царя дійшла ця сатира, писана Задіґовою рукою. Задіґа, двох друзів і даму кинули до в'язниці. Справу негайно розглянули в суді, причому Задіґа навіть не стали слухати. Коли він ішов вислухати вирок, Арімаз став йому на дорозі й голосно гукнув, що його вірші нічого не варті. Задіґ не клопотався про те, щоб бути добрим поетом, але був у розпачі, що його засуджено, як злочинця, за образу величності і що кинуто до в'язниці вродливу даму й двох друзів за злочин, якого він не робив. Йому не дозволили говорити, бо проти нього промовляли його вірші. Такий був закон у Вавилоні. І от Задіґа повели на страту крізь натовп цікавих, з яких жоден не зважився пожалкувати за ним, а всі поспішали, щоб роздивитися його обличчя й побачити, чи охоче він помре.

Тільки батьки його сумували, вони-бо не мали права спадщини: три чверті їхнього добра конфіскували на користь царя, а чверть — на користь Арімаза.

У той час, як він готувався до смерті, царський папуга вилетів з палацового балкону та й сів у Задіґовому садку на трояндовий кущик. Вітер докинув туди з сусіднього дерева персик, він упав на половину дощечки для письма й прилип до неї. Птах підхопив персик разом з дощечкою і відніс ж на коліна монархові. Його високість прочитав слова, що не мали ніякого змісту й скидалися на кінець якихось віршів. Він кохався в поезії, а від монархів, що кохаються у віршах, завжди можна багато чого сподіватися:[69] він почав міркувати над знахідкою свого папуги. Цариця, пригадавши те, що було написано на одному шматку дощечки Задіґа, звеліла принести u. Порівняли обидві частини: вони цілком злилися докупи; тоді прочитали вірші так, як ж і написав Задіґ:

Величезним злочинством збурену бачив я землю.

Зміцнившись на троні, приборкав усе те володар.

В загальнім спокої воює саме лиш кохання.

Це — ворог єдиний, боятися треба його.

Цар відразу ж звелів привести Задіґа перед його очі і звільнити з в'язниці двох його друзів і вродливу даму. Задіґ упав на землю до ніг царя і цариці, він покірно просив у них пробачення за те, що написав погані вірші. Він говорив так мило, жваво й розумно, що цар з царицею бажали побачити його ще раз. Він прийшов знову і сподобався ще більше. Йому віддали все добро Заздрісника, що неправдиво обвинуватив його, але Задіґ повернув усе власникові, і Заздрісника зворушило тільки те, що він нічого не втратив. З кожним днем зростала пошана царя до Задіґа. Він залучав його до всіх своїх розваг, радився з ним у всіх своїх справах. Цариця відтоді дивилася на нього прихильно, що могло стати небезпечним для неї, для царя, її високовладного чоловіка, для Задіґа й для держави. Задіґ починав вірити, що не так уже важко бути щасливим.

Розділ п'ятий

Великодушний

Час минав, і наближалося велике свято, яке відбувалося кожні п'ять років. У Вавилоні був