Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

загорнув у комбінезон решту одягу та черевики і поклав усе в кошик, накривши зверху ганчіркою.

— А тепер перейдемо до справи. Я виведу вас на дорогу, якою ви дістанетесь до нашого земельного центру Апалін. Йдете ви з мого села Рідани до міста за покупками, це на випадок якої-небудь перевірки. На жаль, документів я вам дістати не можу, у мене поки що мізер можливостей…

Арсей дивився в стурбоване обличчя паліденця, і в його душі наростало почуття вдячності до цього худорлявого юнака, котрий через якусь незбагненну безкорисливу любов до своїх братів по крові тернійців готовий наражати себе на серйозну небезпеку та віддати останнє.

— В місті розшукаєте автостанцію і сядете в автобус, що йде до Ольдегора, столиці регіону, — продовжував паліденець. — Ваш товариш ніяк не зможе обминути цього пункту. Там підете на вулицю Справедливості, двадцять три, квартира вісім, запам’ятайте, спитаєте Юліана і, коли побачите невисокого чорнявого чоловіка років тридцяти, передайте йому привіт від Демина, земляка з Рідан. Не забудьте, саме так, це — пароль. Якщо він потисне вашу руку обома своїми, можете заходити і все розповісти. Юлін вам допоможе.

Хлопець зітхнув і витягнув з кишені кілька зім’ятих папірців.

— Візьміть ось гроші, вони знадобляться вам на дорогу до Ольдегора. На жаль, це все, що я зараз маю…

Арсей узяв з рук Демина замацані шматочки паперу, від яких не міг відмовитись, і раптом всі його тривоги відступили перед могутнім натиском чогось теплого та щемливого.

— Друже мій, навіщо ти все це робиш? — запитав він у хлопця, долаючи легке поколювання в очах.

Той глибоко вдихнув повітря і звів на тернійця палаючий погляд, наче мав уже давно заготовлену відповідь, яку нарешті прийшов час висловити, але потім чомусь передумав і відказав просто:

— А хіба ж можна інакше…

— Як жаль, що у нас так мало часу, — з сумом промовив Арсей, — як жаль. Я міг би зробити з тебе справжнього тернійця, навчити багато чому із того, що вміємо ми. Саморегуляція, регенерація, володіння своїми психічними можливостями, — адже все це тобі доступне, варто лиш тільки показати, пояснити…

— Я — паліденець, — засміявся юнак, — і, мабуть, ним залишусь. А що стосується навчання, то вам воно потрібне значно більше, аніж мені, і я пропоную для його прискорення провести психопередачу.

Арсей ступив крок вперед і обійняв хлопця.

— Друже мій, чим же я зможу тобі віддячити?

Той усміхнувся.

— Передайте мені все, що дозволено, про Терну.

Демин ще раз оглянув путівець і, повернувшись назад, промовив:

— Ну все, дорога вільна, можеш іти…

Він підбадьорливо та водночас зажурено кивнув Арсею і, щось згадавши, додав:

— Може, про це зайве казати, але ти тільки не спробуй мацати мізки офіцерам народної гвардії та співробітникам планетарної безпеки, вони захищені. Сам же відразу попадешся.

— Не турбуйся, друже, я чудово пам’ятаю твої настанови, посміхнувся Арсей. — Ну, спасибі тобі за все…

— Після нашої зустрічі я став у десять разів щасливішим і рівно у стільки ж нещаснішим, — промовив паліденець, не приховуючи своїх почуттів.

Вони обмінялись міцним рукопотисканням.

— Спасилі долі, що послала мені тебе, Демине.

— Прощай, Арсею. Хай тобі щастить.

Арсей вийшов на розбите ґрунтово-щебневе полотно дороги і, не обертаючись, рушив по узбіччю.

Ще деякий час вздовж дороги тягнулися невеличкі ліски та смуги штучних насаджень, потім дерева враз відступили, і обабіч розлилося безкрайнє коричневе море. Було щось незрозуміле і навіть тривожне у цьому полі, старанно зораному, обробленому, але цілковито стерильному, без жодної живої стеблини. При інших обставинах Арсей лише тихо вражався б одній із паліденських загадок, однак тепер, після психообміну з Демином, він знав: плоди праці місцевих селян, котрі з давніх давен вирощували тут пшеницю, вже нікому не потрібні, бо хліб зараз виробляється дуже простим і дешевим способом із деревини. Незабаром довкола зашумлять молоді ліси, і тоді це теж називатиметься — ростити хліб. Навряд чи серце селянина може так легко з тим примиритись, але місцевим землеробським кооперативам прийшов з регіону суворий наказ…

Спочатку вся інформація, отримана від Демина, здалась Арсею якоюсь нерозумною вигадкою, витвором хворобливої фантазії психічного збоченця, однак все це навдивовижу швидко вляглося, розклалось та припасувалось одне до другого. І тепер лише кілька запитань викликали невиразне відчуття подиву та нерозуміння.

Звідки, наприклад, паліденцям відомий процес ксилемолізу, що лежить в основі всіх перетворень деревини, коли на самій Терні досить недавнє відкриття цього явища належало до авангардних проривів біологічної науки? А захист від психічного втручання, здійснений технічним способом, проблема, розв’язання якої після загибелі Аліана зайшло в глухий кут? Воістину сюрпризи планети, котра завжди була відгороджена від інших бар’єрами секретності, а тепер стала й зовсім закритою для будь-яких контактів.

Незабаром з’явилися перші ознаки людських поселень — величезні щити з лозунгами, закликами і просто надписами, що свідчили про щасливе життя паліденців та їх любов до рідної влади. Розчинена в ґрунті щебінка змінилась пошарпаним асфальтом, і ось із-за пагорба вигулькнули приземкуваті сірі будиночки, перед якими стояла могутня бронзова фігура жінки з мечем в руках та вицвіло-золоченими літерами біля ніг — АПАЛІНИ.

Попереду раптом щось глухо заревло, і лише тепер Арсей з подивом зауважив, що ні по дорозі до земельного центру, ні в передмісті йому ще ніхто не зустрівся. Коли ж дорога круто завернула праворуч, перед очима виросли два паліденці у формі народної гвардії. Один із них уважно прислухався до бурмотіння, що доносилося з невеликої плескатої коробки, а другий зі змішаним виразом подиву та люті на обличчі повернувся до Арсея і зарепетував:

— Ну, свинтюху, ти вже зовсім розперезався! Ану бігом марш на мітинг!

Арсей різко прискорив крок, щоб не дати гвардійцю приводу ще раз звернути на себе увагу. Вже стало виразно чути чийсь голос, підсилений потужною апаратурою, потім заревло: «О-о!», і вулицею прокотилась хвиля шалених оплесків. Арсей швидко проминув ще один пост і, пробігши останні метри між двома фундаментальними спорудами, опинився на широкій брукованій площі та влився до величезного натовпу.

Черговий оратор почав переказувати іншими словами те, що говорив до нього попередній, і клястись у вічній та непорушній любові до свого земельного, регіонального, континентального та планетарного керівництва, а юрба так само, затамувавши подих, слухала його і провела з трибуни бурхливими оплесками та могутніми вигуками «Вірно!!!». Арсею раптом стало сумно і боляче. Він бачив, як люди прикипають поглядами до трибуни і стискають руки, готові в будь-яку мить вибухнути громовим «О-о!» та у скаженому ритмі заплескати в долоні, і ніяк не міг зрозуміти: невже й справді, невже дійсно вони