Джордж Мартін - Гра престолів

Нед спромігся дістатися місця, Раегар лежав у потоці мертвий, а вояки обох сторін юрмилися у швидких водах, шукаючи вилетілих з обладунку рубінів.

— Уві сні я вбиваю його щоночі, — зізнався Роберт. — Для нього замало і тисячі смертей.

На це Нед не знав, що відповісти. Помовчавши, він сказав:

— Нам слід повертатися, ваша милосте. Ваша дружина чекатиме.

— Хай Інші заберуть мою дружину, — кисло пробурмотів Роберт, та все ж важко затупав назад до виходу. — Ще раз почую про «милість», наколю твою голову на шпичку. Ми начебто один одному не чужі!

— Я цього не забув, — спокійно відповів Нед.

Коли король змовчав, він попрохав:

— Розкажи мені про Джона.

Роберт похитав головою.

— Не пригадую, щоб колись хвороба занапастила людину так миттєво. На іменини мого сина ми облаштували були турнір; якби ти бачив Джона того дня, то заприсягся б, що він збирається жити вічно. А за два тижні по тому він лежав мертвий. Болячка спалила йому нутрощі, мов полум’я.

Король зупинився біля стовпа перед могилою якогось давно померлого Старка.

— Я любив того старого.

— Ми обидва його любили. — Нед хвильку повагався. — Кетлін непокоїться про сестру. Як Ліза переживає своє горе?

Роберт гірко скривився.

— Та якось недолуго, правду кажучи. Маю підозру, Неде, що після втрати чоловіка Ліза геть втратила і залишки глузду: хутко схопила хлопчика в оберемок і втекла назад до Гнізда, ще й проти моєї волі. А я ж сподівався віддати його на виховання Тайвинові Ланістеру до Кастерлі-на-Скелі. Джон не мав ані братів, ані інших синів. Хіба можна лишати малого з самими бабами?

Нед краще б довірив дитину отруйному гаспидові, ніж князеві Тайвину, та лишив свою думку при собі. Є старі рани, які не гояться з часом, а починають спливати кров’ю від бодай одного нерозсудливого слова.

— Жінка втратила чоловіка, — мовив він обережно. — Може, матір не бажає втратити сина. Хлопчик ще дуже малий.

— Малий, ще й хворобливий. Отакий у нас тепер князь Соколиного Гнізда, побийте мене боги! — вилаявся король. — Це ж уперше князь Тайвин погодився узяти до себе вихованця! Ліза мала б пишатися честю, адже Ланістери — великий і шляхетний дім. Та ні, вона й чути не схотіла, а тоді втекла просто посеред ночі, не спитавшись дозволу. Серсея шаленіла з люті.

Він глибоко зітхнув.

— Знаєш, а хлопця ж назвали не абияк, а на честь мене: Роберт Арин, отакої! Я заприсягнувся боронити його від усякого лиха. І як я мушу це робити, коли рідна матір вкрала його в мене з-під носа?

— Якщо бажаєш, я можу взяти його на виховання, — запропонував Нед. — Ліза має погодитися. Вони з Кетлін у дівоцтві були дуже близькі. І сама хай теж приїжджає.

— Щедре запрошення, друже, — відповів король, — та запізнє. Князь Тайвин уже дав згоду. Якщо хлопчик опиниться деінде, то буде тяжка образа для нього.

— Мене більше непокоїть доля небожа, ніж ображені почуття Ланістерів, — відказав на це Нед.

— Це тому, що ти не спиш із жодним з них, — засміявся Роберт.

Луна загомоніла між могилами, відбиваючись від склепіння стелі. Усмішка білозубо майнула у заростях рясної чорної бороди.

— Ех, Неде, — мовив він нарешті, — надто вже ти суворий, зроду і донині.

Король обійняв його рукою за плечі.

— Я гадав почекати з розмовою кілька днів, та бачу, що чекати безглуздо. Нумо ще пройдемося.

Вони вирушили назад дорогою між стовпів під поглядами сліпих кам’яних очей. Король не знімав руки з плеча Неда.

— Ти маєш дивуватися, чого я врешті-решт вибрався до Зимосічі після стількох років.

Нед мав свої підозри, та не висловлював їх.

— Напевне ж задля втіхи від мого товариства, — безтурботно відповів він, — а ще заради Стіни. Вам треба побачити її, ваша милосте, пройтися верхівкою, побалакати з тими, хто там служить. Від колишньої Нічної Варти, на жаль, залишилася сама тінь. Бенджен каже…

— Невдовзі сам почую, що каже твій брат, — перебив король. — Якщо не помиляюся, Стіна стояла, де стоїть, вісім тисяч років, еге ж? Напевне почекає ще трохи. Маю більш нагальні турботи. Настали важкі часи, і мені потрібні біля себе вірні люди. Такі, як Джон Арин. Він був князем Соколиного Гнізда, Оборонцем Сходу, Правицею Короля. Нелегко замінити таку людину.

— Але ж його син… — почав Нед.

— Його син успадкує Соколине Гніздо з усіма статками, — відрізав Роберт. — І по тому.

Нед був здивований. Він зупинився, здригнувся і повернувся до короля, мимоволі прохопившись:

— Та ж Арини завжди були Оборонцями Сходу. Цей титул переходить разом із князівством.

— Можливо, як досягне віку, отримає його назад, — мовив Роберт. — Ще маю кілька років попереду, щоб вирішити. Шестирічний хлопчик, Неде, не може очолювати військо.

— Але ж у часи миру це лише почесний титул, не більше. Хай би хлопець його носив — якщо не з власної заслуги, то з шани до батька. Авжеж ти винен Джонові за його вірну службу хоча б таку дещицю.

Королю ці слова не сподобалися. Він прибрав руку з Недових плечей.

— Джон служив, бо мав обов’язок перед своїм володарем. Ти мене знаєш, а тому не вважай за невдячного. Син — не те саме, що батько. Мала дитина не здатна боронити мечем увесь схід держави.

Тоді голос у нього пом’якшав.

— Та годі вже. Не сварімося, бо маємо обговорити важливішу справу.

Роберт схопив Неда за лікоть.

— Ти конче потрібен мені, Нед.

— Наказуйте, ваша милосте. Я завжди ваш, навіки.

Він мусив сказати ці слова, от і сказав, але побоювався, що буде далі. Та Роберт, здавалося, взагалі його не почув.

— Ті роки, які ми прожили разом у Соколиному Гнізді… о боги, які ж то були гарні роки. Я знову хочу бачити тебе поруч, Неде. Я хочу мати тебе у Король-Березі, а не тут, на краю світу, де ти марнуєш своє життя.

Якусь мить Роберт вдивлявся у темряву крипти зі старківським сумом у очах.

— Клянуся тобі, сидіти на престолі тяжче в тисячу разів, аніж здобути його. Така нудьга бере порпатися у тих законах, а ще нудніше — рахувати мідяки. А люди… їм нема кінця. Я сиджу на тому клятому залізному сідалі й слухаю людські