Сергій Бут - Листи з того світу

що ключів у кишенях джинсів немає. Не було їх ні в куртці, ні в невеличкій сумочці.

Ще більшим розчаруванням стала відсутність удома Ельзи Олександрівни. Я постукав, потім приклав вухо до дверей, сподіваючись почути кроки хазяйки, та жоден звук так і не сколихнув моїх барабанних перетинок. Розчарування уникнути не вдалося. Ось так, за півкроку до мети, через непереборні обставини, людина може опустити руки, а повторне сходження, як відомо, потребуватиме ще більших зусиль і затрат. Вимучений роботою, спітнілий, голодний і злий, я стояв і дивився на зачинені двері квартири номер шість і відчував, як відчай підкошує мої ноги, свинцевим тягарем тягне на дно.

Зненацька виникла ідея піднятися поверхом вище і сусідським балконом спуститися до спальні Ельзи Олександрівни, потрапивши таким чином до помешкання. Зібравши останню дрібку сил, я вийшов на четвертий поверх і зупинився перед дверима квартири номер вісім. На два глухі удари по дерев’яному одвірку ніхто не відреагував. Наступні були більш упевнені й гучні.

— Ви чого там галасуєте? Там ніхто не живе й ніколи не жив.

Голос баби Наталки, що визирнула на гуркіт, мало не збив мене з ніг.

— Ніхто не живе… — повторив я геть пригнічено.

— Це ти, Андрійку?

— Я.

— А що сталося?

— Та забув на роботі ключі, а Ельзи Олександрівни немає вдома.

— То заходь до нас, почекаєш.

Баба Наталка вкотре рятувала мене, даючи прихисток у своїх покоях. Ледве волочачи втомлені ноги, я знову пішов у гості. Її дід, наче й не відходив від телевізора, — сидів перед ним у навушниках із джойстиком у руках. Привітавшись, я попрямував на кухню.

Пригощаючи чаєм, господиня розважала мене цікавими історіями, і я поступово забув про втому. Можна тільки уявити, яким був би мій стан, коли б не ця літня жінка.

Слухаючи кректання баби Наталки, я якимось дивом почув, як гримнули парадні двері і хтось поспіхом піднявся на третій поверх. Наступної миті пролунав металевий скрегіт замка, що не тільки відчиняв двері, а й завершував мою гостину. Жодного сумніву — то Ельза Олександрівна. Дослухавши оповідь баби Наталки, я поспішив додому, щоб якнайшвидше віддатися відпочинку, — попереду на мене чекав новий робочий день і нові випробування.

7

— Це не твої? — спитала мене старша касирка Оксана, грайливо розгойдуючи в’язку ключів на вказівному пальчику.

— Мої, — відповів я, спостерігаючи за спокусливими бісиками, що витанцьовували у її очах.

Я зняв із пальця ключі й уже готувався розчинитись у дівочому погляді, як голос Марини, що вирвався з кухні, зіпсував увесь кайф.

— Увага всім! Сьогодні працюємо в посиленому режимі…

Цих слів було досить, аби ми з Оксаною здогадалися, що сьогодні нас чекало справжнісіньке пекло. Дивлячись один на одного, ми слухали Марину, яка своїм верескливим голосом повідомляла, що через хворобу колеги наша зміна сьогодні працюватиме в меншості, тому кожному доведеться затуляти собою дірку, що виникатиме поруч.

— Здається, мені надзвичайно щастить із новою роботою.

Оксана лагідно усміхнулась і спробувала мене підбадьорити:

— Важко вчитись, легко битись. Я — Ксеня, до речі.

Вона простягнула руку, а я, промовляючи своє ім’я, легко її потиснув. Потому робота закрутилася, мов дзиґа: люди йшли, картопля смажилася, кола розливалася — ми працювали на американського гіганта, не покладаючи своїх українських рученят.

Мала стрілка встигла пробігти вісім кіл білим циферблатом годинника, перш ніж закінчилася робоча зміна. Обтяжена втомою, наша команда кволо розійшлася по роздягальнях, щоб урешті змінити уніформу на власний одяг. Не знаю, звідки взялася сила, але я зробив це одним із перших і, вислизнувши з ресторану, став неподалік. Кожен, хто виходив, прощався зі мною, як із повноцінним членом зграї, а не чужаком, як то було вчора. Саша, вибігаючи, поплескав по плечу і, віддаляючись, крикнув, що я кмітливий. Йому навздогін я гукнув, що він іще кращий учитель. Тільки Марина, хто покидала заклад однією з останніх, холодно промовила «добраніч». Я провів її поглядом аж до автобусної зупинки. Нарешті вийшла Оксана.

— Наступна зміна о восьмій ранку, ти навіть устигнеш поспати, — пожартувала дівчина.

— Ага, і тебе провести.

— Ти ба, який жевжик! — спалахнула Ксеня й одразу ж пригасила удаваний напад обурення. — Ну, ходімо.

Поодинокі автомобілі підсвічували наші постаті фарами і заважали розмові шумом коліс. Проте між мною та Оксаною не було жодних бар’єрів, що зазвичай виникають між хлопцем і дівчиною на першому побаченні. У розмові ми торкнулись і студентського життя, і викладачів, і гуртожитків, і квартир, бо Ксеня також винаймала житло, йшлося також про одногрупників і сесії, словом, говорили про все на світі, аж поки не дійшли до старого ЦУМу.

— Мені на Шевченка.

Я повернувся в напрямку Городоцької, від якої починалася згадувана Оксаною вулиця.

— До Шевченка ще далеко.

— Я знаю. Для першого разу досить.

На тих словах Оксана стала навшпиньки. Легенько торкнулася вустами моєї щоки. А тоді розвернулась і пішла Городоцькою в напрямку церкви Святої Анни. Її тоненький силует щосекунди віддалявся, аж поки зовсім не зник за будинками. Коли дівчина щезла з поля зору, я рушив у напрямку Галицької площі, де знаходився мій теперішній дім.

День видався надто інтенсивним, запаси енергії танули на очах, організм потребував відновлення, і найбільше хотілося лягти на канапу й задерти ноги, та до неї ще слід було дістатися.

Спокій вечірнього міста став для мене панацеєю, і жага до відпочинку поступово змаліла. Натомість з’явився настрій почовгати львівською бруківкою, послухати шелестіння прадавніх кленів, помилуватися пам’ятками архітектури й позазирати в закутки старовинних двориків. Насиченість останніх днів допомогла забути про ворожіння і велосипед, що лишився на колишній квартирі, а також про плани на літо, складені ще взимку. Тоді я відзначав на карті місця, котрі збирався відвідати в пошуках артефактів. Усе це відійшло на задній план. Не забувався тільки лист із Личаківського кладовища — за першої-ліпшої нагоди я збирався навідати Шевченківське відділення РАЦСу.

У дворі о цій порі панувала темрява.

Із єдиного вікна, у котрому горіло світло, долинало тарахкання каструль і тарілок — хтось мив посуд. Решта вікон відбивали мерехтіння телевізорів або нічників. На балконі третього поверху хтось палив, неквапно збиваючи попіл, що летів червоними іскрами долу і згасав, не досягаючи землі. Із вікна Ельзи Олександрівни крізь наглухо затягнені штори прослизали дві вертикальні смужки світла. Я тихенько підійшов до дверей і, пам’ятаючи про звуковий резонанс, що його може спричинити пружина, акуратно відчинив їх і, притримуючи, так само безгучно зачинив.

Під’їзд огортала темінь.

Якщо надворі очі могли роздивитися бодай якісь силуети, то в парадному на мене напосів симптом курячої сліпоти. Витягнувши