Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Знахар 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Знахар" автора Тадеуш Доленга-Мостович. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 79
Перейти на сторінку:
й погукала:

— Марисю! Татко дозволив тобі прийти!

— Татусю! — пролунав углибині дому радісний щебет, а тоді тупотіння швидких ніжок.

Дівчинка вбігла й вражено зупинилася. Вона вже два тижні не бачила недужого, і зміни, що відбулися з ним, вочевидь її перелякали.

— Таткові нині покращало, — швидко проказала Беата, — але він дозволяє тобі лише стояти біля дверей. Невдовзі він устане, і ви знову разом ходитимете до лісу.

— Як там твої справи, дитинко? — запитав Окша.

— Спасибі, татусю. А ви знаєте, що вода підмила ту криву березу, що біля Сивого ручаю?

— Підмила?

— Так. Микола сказав, що вона от-от упаде. І ще казав, що його син, Гришко, бачив учора чотирьох лосів біля Гумінського броду. Вони йшли один за одним.

— Це, певне, ті з Червоного лісу.

— Ага, Микола теж так думає.

— А ти ще не забула геть чисто ботаніку й фізику? — запитав він, усміхаючись.

— Аж ніяк, таточку! — палко запевнила дитина, і на підтвердження власних слів почала перелічувати все, чого навчилася. Після недовгої розмови Окша попрощався з дівчинкою, посилаючи їй у повітрі цілунок.

Рука була худа й неприродно біла.

Коли Марися вийшла, Янек мовив:

— Як же ця дівчина росте. Їй лише дванадцять, а вона вже така, як ти. Наступного року доведеться її таки віддати до школи. Сподіваюся, княгиня нарешті отримає дозвіл на вирубку, і наше становище покращиться.

— На все Божа воля. Аби лише ти швидше видужав.

— Так, так, — палко погодився він, — я мушу видужати й зайнятися справами. Якщо вирубки не буде, я вирішив пошукати іншої посади. Важко покидати Одринецьку пущу, але Марися підростає. Це важливіше.

Він замислився, а тоді запитав:

— Нині ти знову багато витратила на ліки?

— Не переймайся цим.

— Знаєш, я думав, що якби я помер, тобі небагато б залишилося після витрат на похорон. І це мене мучило найбільше… Якщо продати меблі, вистачило б на який-небудь рік. Особливо ці старі рушники. Здається, вони дуже цінні.

— Янеку! Про що це ти! — докірливо вигукнула пані Беата.

— Нічого, я лише кажу, про що думав. Я думав також про те, що ти маєш право вимагати якусь пенсію для Марисі. Не думаю, що Вільчур знайшовся. Інакше про це писали б у газетах. Але там хтось мусить управляти його майном, а Марися має на це майно право.

На обличчі Беати з’явилися червоні плями.

— І це ти мені таке говориш, Янеку?! — вигукнула вона, не приховуючи обурення. Досі протягом п’яти років між ними не було жодної згадки про зниклого професора. П’ять років тому пан Янек наказав навіть білизну й одяг Маріолі віддати до якогось притулку для бідних дітей.

Окша потупився.

— Я не маю права прирікати її на бідність.

— А я не маю права простягати руку до його грошей. Краще сто, тисячу разів померти. Ніколи, чуєш, Янеку, ніколи!

— Гаразд, не говорімо про це. Та бачиш, якщо я помру… Коли я думав, що помру, то мене охоплював жах від самої думки про те, що станеться з вами…

— Я вмію шити, гаптувати, можу давати уроки… Усе, тільки не те, що було в минулому. Подумай, невже я можу прийти до його спадкоємців з якимись вимогами, я… котру вони мають право звинувачувати в його загибелі. Зрештою, Янеку, навіщо ми взагалі це обговорюємо? Ти почуваєшся здоровим, дасть Бог, усе буде добре.

— Звичайно, кохана, звичайно, — він притулився обличчям до її руки.

— От бачиш! — просяяла вона. — А тепер тобі треба спробувати заснути. Уже пізно.

— Добре. Мені вже хочеться спати.

— На добраніч, єдиний мій, добраніч. Сон зміцнить тебе.

— Добраніч, моє щастя.

Беата затулила лампу, загорнулася в плед і прилягла на дивані. Та за чверть години пригадала собі, що мусить дати йому на ніч краплі.

Підвелася, відлічила двадцять крапель ліків, що відгонили креозотом, додала води й схилилася над хворим.

— Янеку, — неголосно покликала вона, — треба випити ліки.

Та він не прокинувся. Вона легенько торкнулася його плеча й нахилилася ближче.

І тоді побачила, що очі в нього розплющені.

Він був уже мертвий.

Розділ V

Якраз посеред дороги між Радолишками й Нескупою від непам’ятних часів стояв водяний млин, колишня власність василіан з монастиря у Віцкунах, заснованого ними ще за часів короля Баторія, а тепер — власність Прокопа Шапеля, якого всі звали на білоруський лад Прокопом Мельником.

Земля в тих околицях не була ані дуже багатою, ані дуже родючою, житньо-картопляною, що належала переважно дрібній шляхті й селянам. Проте жита на помел Прокопові не бракувало, бо конкурентів поблизу не було, хіба що вітряк у віддаленому за п’ять верст литовському селі Бервінти. А той на вісімдесят хат намолоти не міг, бо литвини відзначалися хазяйновитістю, і переважно з п’яти десятин збирали більше, аніж білоруський господар із семи чи й восьми.

Так само було й у Нескупій. У Нескупій жили кацапи, старообрядці, що колись примандрували сюди з Росії. Усі мужики здорові, роботящі, могутні, що їм заввиграшки було від світанку до заходу сонця за плугом ходити й орати так глибоко, як і в Бервінтах не орали.

У Радолишках, як у кожному містечку, жили євреї, які потрохи займалися тим, що скуповували збіжжя по віддалених селах для потреб містечка і на вивіз до Вільна. Ці Прокопові Мельнику теж роботу давали. Тож він не нарікав, бо ж якщо не посуха, якщо води в ставах не забракне, то й причин немає. А посуха в тих краях траплялася рідко, і мусила тривати хтозна-скільки, щоб води для колеса не стало. Бо стави, хоча й викопані десь двісті років тому, були добрячі, глибокі, та й чистили їх кожні десять років, аби не заросли.

Ставів було три. Два горішні й один долішній. Усі густо верболозом порослі. До нижнього провадив двосажневий схил, а крім лотоків, спрямованих під колесо, були ще й два великі спусти, на випадок повені. У ставах риби було чимало: плітки, окуні, мині та найбільше пічкурів. Не бракувало й раків. У глибоких ямах, попід корчами, що їх вода вимила, вони гніздилися сотнями. Обидва Прокопові наймити, і особливо молодший Казюк, добряче навчилися їх ловити. У воді по коліна стоїш, і як у річку по лікоть або й глибше руку запхнеш, то вже рака й витягнеш.

У самому млині їх, щоправда, ніхто не їв, гидуючи, зате в містечку, у Радолишках, їх завжди можна було продати: і католицький ксьондз, і православний піп, і доктор, особливо цей останній полюбляв ними ласувати. Волів за візит півкопи раків узяти, аніж зо два десятки яєць чи

1 ... 13 14 15 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знахар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знахар"