Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

— А вам до Грицька яке діло? Чи його глотки жаль? — запитала Софійка та знітилася, бо на неї з-під лоба суворо зиркнув дід (чого, мовляв, перебиваєш людину?).

— Це я до того, щоб ви, люди добрі, зрозуміли, що там коїлося, — продовжила бабця. — Ті мажори напоїли його ще з вечора, змусили за пляшку горілки роздягтися догола й бігати берегом там, де жінки обмивалися в річці.

— Тьху, — сплюнув дід. — Гидота!

Соня посміхнулася:

— Що тут дивного? Грицько великим розумом ніколи не вирізнявся.

— Це ще нічого. А вранці припнула я на луках козу. Знайшла місце, де трави побільше й полишила свою Дашку. Чи ж перший раз я це робила? Все життя тримала кіз, припинала їх на лузі та не мала ніякого клопоту. Коли прибігає до мене Маруська Шершнева та й кричить, щоб бігла до річки, бо мою козу мажори замордують. Я так летіла, що ледь дух не спустила. Та й нагодилася вчасно. Головному з них заманулося спробувати козячого молока, то й послав Грицька доїти Дашку. А звідки в неї те молоко? — баба Параска знову схлипнула. — Він, звірюка, замучив козу до такого, що в неї кров з дійок пішла! Тоді мажори змусили Грицька ті краплі молока з кров’ю випити, а самі ржали з нього та на кіно знімали.

— Та чи вони зовсім з глузду з’їхали? — обурився дід Андрій так, що аж змінився в обличчі. — Хіба ж можна так над невинною твариною знущатися?!

— Це ще не все. Ви послухайте, що їм ще забажалося, — стара попестила рукою шию Дашки, що стояла смирно, опустивши голову. — Тому головному мажору забажалося покататися на козі. Він наказав своїм друзям знімати його на кіно, а Грицьку — тягнути мотузка з Дашкою. Сам, покидьок такий, сів на козу, а та одразу і впала на ноги. Бідненька моя, чи втримала б вона на собі того слона? — похитала головою стара. — Я вже думала, що й хребта їй зламав, та, дякувати Богові, лише шкутильгає. Напевне, ногу підвернула.

— Ти диви, що вони творять! Думають, що грошей багато, то все їм дозволено? — дід аж скипів. — І на їх управа знайдеться! Йди до міліції, пиши заяву. Не треба цю погань боятися!

— І піду! Піду й напишу! Все про них розкажу! — підбадьорилася стара. — Ось лише відведу Дашку додому та піду до дільничного. Доки вони будуть тут бешкетувати? Настав час покласти цьому край.

Розділ 11

Софійка за день всі очі прогледіла на дорогу, виглядаючи Сашка. Наближався вечір, а його все ще не було. Дівчина набирала його номер телефону без упину, але занудний голос повторював, що зв’язку з абонентом нема. Дівчина стривожилася не на жарт та почала розмірковувати, що ж могло трапитися. Спочатку вона подумала, що Сашко хоче з’явитися зненацька, саме тоді, коли вона не чекає, зробивши маленький приємний сюрприз. Але коли до саду почали нишком прокрадатися вечірні сутінки, до душі прийшла справжня тривога. Щось зсередини підказало розгубленій дівчині, що Сашко сьогодні не приїде. Він завжди дотримувався даного слова. Він обіцяв їй сьогодні зустріч, але не приїхав. Чому? Що трапилося? Хто або що стали на заваді такій довгоочікуваній зустрічі? Думки про те, що коханий її покинув, дівчина відкинула одразу. Такого взагалі не могло бути. Не лише бути, а й приснитися у страшному сні. Він кохав її, палко, ніжно, як і вона його — Софійка стовідсотково була у цьому впевнена. Виходить, щось трапилося. Відбулася якась подія, що завадила Сашкові приїхати на зустріч. Але чому ж він не зателефонував? Не попередив її? Вона б зрозуміла та чекала б стільки, скільки було б потрібно. Різні думки буйно вирували в її гарячій уяві, змушуючи серце в грудях шалено калататися. Був не страх від того, що її покинули — лише збентеження від несподіванки.

Дівчина здоїла корову й ненароком зачепила ногою відро з молоком. Воно жалісливо дзенькнуло та на землю вилилася біла рідина. З розпачу Софійка невтішно розплакалася.

— Не переймайся, доню, — почула вона поруч заспокійливий голос діда. — Грець з ним, з тим молоком! Чи ми голодні сидимо? Чи нема чого поїсти? Є кусень хліба на столі, дякувати Богові.

Софійка підняла на діда очі, повні сліз.

— Сьогодні мав приїхати Сашко, — ледь видавила з себе дівчина, бо горло стисли спазми. Вони заважали не лише говорити, а й дихати та думати.

— Він на службі, доню, сама розумієш.

— Так. Але він не попередив мене, не зателефонував. Це так несхоже на нього.

— Напевне, сьогодні не мав такої змоги, — заспокоїв дід. — Або приїде завтра вранці. Ось побачиш! Так, напевно, приїде завтра!

Соня кивнула головою, спробувала посміхнутися.

— А зараз йди спати, бо наревешся — ніс буде великий та червоний. Хто тебе таку довгоносу любити буде?

Софійка постелила дідові постіль та пішла зачиняти хлів та хвіртку. Вийшовши на ґанок, здригнулася від несподіванки. За столом, під яблунею сидів на лавці Стас. Він нахабнувато посміхнувся та, взявши з вази червонобоке яблуко, з хрумом відкусив його, почав жувати. У Соні перехопило подих від гніву. Він посмів простягти свої лапи до яблук, які вона приготувала для Сашка!

— Ти! Ти! Ти! — випалила Соня, задихаючись. — Як ти посмів?!

Вона вихопила з рук Стаса яблуко так швидко, що той не встиг й оком кліпнути.

— Не чемно, селяночко, — нахабно сказав він та посміхнувся.

— Ти, нахабо, геть звідси! — Софійка пожбурила в кущі надкушене яблуко як якусь потвору та тицьнула пальцем у бік хвіртки. — Негайно йди з мого двору!

— Тобі шкода червивого яблука для гостя?

— Ці яблука не для тебе!

— А для кого ж? Для твого старого? Так у нього ж зубів немає.

— Для мого хлопця. Зрозумів?

— І де ж він? Чому не їсть яблука, які ти для нього підготувала?

— Бо завтра приїздить і буде їсти скільки заманеться.

— Більше нема чим нагодувати свого милого?

— Не твої справи. Я сказала хобі чітко та зрозуміло: йди з мого двору. І не лише з двору. Йди геть з мого життя раз і назавжди, — ледь стримуючи себе, спокійно, але чітко, сказала дівчина.

— Піду лише з тобою.

— Що ти за людина?! Я тобі кажу, що у мене є хлопець і ми кохаємо одне одного. Що тобі ще сказати? Як тобі сказати, щоб ти це зрозумів?

— Один вечір.

— Що один вечір? — Софійка не зрозуміла.

— Проведемо один вечір разом і ти побачили сама, що я вмію бути ніжним