Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

— Зараз отримаєш інструктаж, дві години на збори і в дорогу.

— Так швидко?! — мимоволі вирвалося у Сашка.

— Потрібно, синку, — генерал поплескав хлопця по плечу. — Так потрібно. Повернешся за місяць — одразу ж на весілля. Запросиш мене?

— Обов’язково!

У Олександра був час, щоб зателефонувати Софійці та сповістити, що відпустка відкладена на місяць, але він не став гарячкувати й одразу хапатися за мобильника. Якщо їй сказати зараз, то Соня почне хвилюватися та впаде у розпач, як це було при останньому його від’їзді. Краще буде, якщо він зателефонує їй вже з Грузії, з місця призначення. Тоді можна буде дати їй новий номер та спокійно, не кваплячись поговорити.

«Так буде краще», — сказав він собі, збираючись на інструктаж. Складаючи папери до сейфу, Сашко подумав, що восьмого серпня він повинен прибути на місце призначення. В цей же день мала відбутися зустріч з Сонею. А ще в цей день відбудеться відкриття літньої Олімпіади в Пекіні.

«Три в одному». — посміхнувся він сам до себе, повертаючи ключа в сейфі.

Розділ 10

Цю ніч Соня спала погано. Завжди тиха вулиця здригалася від гуркоту авто відпочивальників, які носилися на шаленій швидкості. Собаки по дворах вчинили гавкіт, а автівки, проїжджаючи повз їхнє подвір’я, кричали різними голосами клаксонів. Налякані люди повимикали в хатах світло та принишкли.

Вона не чула, як дід Андрій вранці виганяв корову з хліва на пасовисько, як покормив курей та подибав за хлібом до крамнички. Софійка погано спала, тривожно вслуховуючись в галас на вулиці. Вона прокинулася пізніше, ніж завжди, вийшла надвір, на повні груди вдихнула свіжість ранку. Вона вмилася холодною водою та одразу ж відчула бадьорість. Соня зірвала червонобоке яблуко, яке висіло майже над самим столом. Воно було таке пахуче й таке прозоре, що, глянувши на нього проти сонця, можна було побачити чорненькі зернятка. Софійка струснула стиглий плід й зернятка тихенько задзвеніли. Дівчина з задоволенням відкусила соковите яблуко. Здавалося, воно ввібрало в себе всі пахощі літа, пахло медом з різнотрав’я. Коли приїде Сашко, вона збере найкращі, найстигліші та найсоковитіші плоди та поставить у вазі на цей стіл. При згадці про коханого на душі у Соні потеплішало й за мить спогади про неприємну ніч розвіялися. Дівчина закрутила волосся у вузлик та кинулася готувати сніданок.

Дід повернувся додому похмурий. Мовчки поклав буханець хліба на стіл, тяжко сів під яблунею, чекаючи сніданку.

— Соню, це правда, що такий галас відпочивальники вчинили сьогодні вночі… Ну, що ти в цьому винна? — запитав дід за сніданком.

— Я? — Соня зачервонілася. — Я… Я не знаю, що вони від мене хочуть.

— Не бреши мені, дочко.

— В чому я повинна зізнаватися?

— Все село гуде, що ти звабила їхнього старшого, — дід відвів очі в бік.

— Я?! — Соня аж скипіла. — Та я… Я… — дівчина задихалася від такої несправедливості. — Я ненавиджу таких, як він! — вирвалося у неї.

— Нема, доню, диму без вогню.

— У мене є Сашко, і крім нього для мене нікого не існує в цілому світі! Він — моє життя! — з запалом мовила дівчина та почервоніла ще більше.

— Кажуть, що в тебе було побачення з кимось з тих дурнів.

— Побачення?! Цей телепень приперся, коли я зачиняла хвіртку. Я його відшила і все! Хіба це побачення? — схвильовано говорила розгнівана дівчина.

— Виходить, він, все-таки, уподобав тебе.

— То його справи. І мене це не обходить.

Дід перестав жувати, замислився.

— Соню, а Мажор — це його ім’я, прізвище чи прізвисько? — запитав дід, заглядаючи Соні в очі.

Софійка не витримала та розсміялася.

— Діду, мажор — це той, хто народився із золотою ложкою у роті!

— Ага, — серйозно мовив дід. — Виходить, що мажор — це синок багача?

— Можливо якогось депутата чи бізнесмена. Напевне не знаю.

— Тих, хто накрався з державної кишені?

— Авжеж, — посміхнулася Соня. — Діду, мир?

— Мир, — погодився дід. — Ти, доню, тримайся від таких подалі. Від них можна лиха чекати будь-коли. Вони розбещені та паскудні, бо звикли, що все їм дозволено, що вони — хазяї життя.

— А що вони мені? Завтра приїздить Сашко і все владнається. Побачать, що у мене є хлопець, то й відчепляться.

— Дай-то Боже.

— А то чого це, дідусю, йшов за хлібом, а виголився, вдягнувся, як на свято? Чи не до баби Параски сватався? — пожартувала трохи заспокоєна дівчина.

— Ах ти, дзиґа! І це помітила! — дід посварився пальцем. — Сам не знаю, що зі мною трапилося. То було в чим ходжу по двору, в тім й по селу пішов. А тепер чомусь стидатися став. Виходжу з двору й перевіряю, чи всі ґудзики на сорочці, чи чистий комірець. Так ось що я подумав: чи то душа моя відчула, що я все ближче й ближче до зустрічі з Богом? Га?

— Діду! — Соня замахала двома руками. — Не лякай мене та не засмучуй! Я не хочу більше про це й чути! Годі!

— Все, все, все! — заспокоїв її дід. — Не буду більше! Краще вже кажи, що до баби Параски залицяюся!

— Про вовка помовка, — Соня кивнула головою в бік вулиці: — А ось, діду, твоя приятелька йде.

Скрипнула хвіртка й стара зайшла до двору, тягнучи за собою за мотузок свою козу Дашку. Вона була чимось дуже збентежена та схвильована. Соня не бачила ніколи бабу Параску в такому стані. Очі у старої були червоні, губи дрібно тремтіли, обличчя бліде. Дівчина кинулася до неї:

— Що сталося?! Щось лихе?

Бабця схлипнула та витерла очі кінчиком картатої хустки.

— Ой, не питай, серденько, не питай, — закивала головою Параска та на глибокі зморшки щік скотилася сльоза. — Лихо та й годі!

— Та розкажіть, нарешті, що трапилося! — не витримала Софійка.

— Горе! Ой, горе мені, горе! — запричитала стара.

— Киньте цей мотузок! Нікуди коза ваша не дінеться, — Соня взяла стару під руку. — Йдіть за стіл та заспокойтеся.

— Моя… моя Дашка… Ой, лишенько та й годі, — хитала головою в розпачі бабця.

— Годі ревти, — втрутився дід. — Сльозами горю не зарадиш. Йди сюди, побалакаємо.

Баба Параска, не відпускаючи з рук мотузка, подибала до столу, присіла на лавку, тяжко зітхнула.

— Що роблять ці мажори! Що вони творять! Жах! — бабця зітхнула та, трохи заспокоївшись, почала розповідати. — Злигався з цими відпочивальниками той дурнуватий Грицько. Корів сьогодні пасти не пішов, то погнала їх його мати. Їй уже вісім десятків, а довелося брати палицю в руки та йти на роботу, бо той дурень цілу ніч пиячив біля річки. Та чому б йому не пити, коли задарма