Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

ми познайомилися ближче не в Кривому Розі, а в Києві, де висадився наш десант на підтримку протестів проти дискримінаційного мовного закону. Це було в червні 2012 року. Тут мене пам’ять не зраджує, бо саме тоді в Маріїнському парку – сам не знаю, як воно сталося, – я підійшов до неї, узяв за плечі і пригорнув. Пригорнув і відчув, що її тіло прилягло до мене, даруйте на слові, по всіх пазах. Так, наче природа, яка нас ліпила, знімала мірку з мене і з неї, щоб усе підходило і збігалося тютілька в тютільку. Ангеліна теж це відчула, бо замість того, щоб врізати нахабі по пиці, пригорнулася до мене щільніше й сказала:

– Я почуваюся равликом, котрий знайшов свою мушлю.

Маєш! Я аж розгубився. Ну, мужики в цьому ділі завжди дурніші.

– Ти будеш моєю мушлею? – спитала вона.

– Так.

– І завжди захищатимеш мене, правда ж?

– Правда. Коли буду поруч.

– А де ти ще можеш бути?

– Далеко, – сказав я, наче вже тоді щось передчував.

– Я поїду з тобою, – сказала вона.

– А якщо то буде чоловіча робота? Не буду ж я возитися з жінкою, – заговорив у мені Сагайдачний.

– Я пастиму тобі коня, – сказала вона.

– Ні, ти будеш удома і виглядатимеш мене з походу.

– Добре, буду вдома і про всяк випадок варитиму зілля.

– Навіщо?

– Ох, Грицю-Грицю! Хіба ти не знаєш, для чого вариться зілля? На випадок зради.

– Ти змогла б отруїти мене?

– Легко, – сказала вона.

А недавно я вирішив перевірити, чи не змінила Ангел своїх поглядів на зраду під час війни. Подзвонив і між іншим сказав, що маю тут ще одну жінку. А що? Це ще не найгірше, що могло тут статися.

– Вона красива? – спитала Ангел.

– Так, дуже. Просто богиня.

– Як її звуть?

– Лада. Вона врятувала мені життя.

– Дай, Боже, вам щастя, – сказала Ангел. – А я пішла.

– Куди?

– Зілля копати. Сьогодні якраз неділя.

Оскільки розіграш не вдався, я розповів їй про скіф’янку, оминувши, звичайно, обставини, за яких ми з нею зустрілися. А решту все розповів.

– Ти казав, вона врятувала тобі життя, – не забула Ангел.

– Ну, то я так… Берегиня ж! – згадав я Сіроманця.

– Коли в тебе ротація?

– Скоро.

– Мушля! Я це чую від тебе вже більше…

– Думаєш, я не скучив?

– Скажи як? – попросила вона.

– Приїду – і покажу.

Якийсь час ми обоє мовчимо. Ми думаємо про одне. Равлик залазить у свою мушлю, і кожна клітинка його тіла знаходить свій паз. Такого щастя довго не витримаєш, тому ми прощаємося.

– Вітання твоїй Ладі, – каже Ангел.

Моїй Ладі. Вона, друга моя любов, досі стояла там, під обстрілами, а мені все не було як дотримати своєї обіцянки. Недавно в Широкиному були Єгер із Сіроманцем, і мені дуже кортіло запитати у них, чи не бачили часом скіф’янку, але я не спитав – посоромився.

Єгер привіз мені звідти подарунок. Він заскочив до бібліотеки, яка зсередини вигоріла до тла, і знайшов там одним – одну вцілілу книжку. Це був «Кобзар» Тараса Шевченка. Єгер каже, що коли він взяв обгорілого по краях «Кобзаря», то на нервовому зриві відразу почав його перечитувати, і йому здавалося, що Шевченка він читає уперше.

Тому я розумію, який дорогий подарунок зробив для мене Єгер. Як розумію і те, що саме «Кобзар» уцілів там невипадково.

Тепер мій вірний друг Єгер сидів у «козі-мітсубісі» на Театральній площі, 1, біля чотириколонного портика духовного храму, на місці якого колись давно стояла церква Святої Марії Магдалини, а я вже заходив до кабінету Григорія Олександровича Чекаленка: здоровенькі були, давно не бачилися.

7

За цей час, що ми не бачилися, Григорій Олександрович помолодшав, посвіжішав (ніхто не діяв на нерви) і його сиві вуса підківкою загнулися вниз, як у Назара Стодолі. Навіть райдужні оболонки в його очах відмолоділи, у них світилася якась загадкова лукавинка.

Григорій Олександрович чемно розпитав мене про наші полкові справи, про Широкине, Лебединське, потім сказав, що Путіну ніколи не взяти Маріуполь, бо в цьому місті не те коріння, що він думав. Московська розвідка тут явно прорахувалася і підвела під дурного хату не лише Путіна, але й весь російський народ.

Я не вступав у дискусію. Для маріупольця це була прогресивна думка.

Але спитав:

– Ви впевнені?

– Так, – сказав Чекаленко. – Вони ніколи не візьмуть Маріуполь, я в цьому переконаний, бо, крім усього, ще маю шосте чуття…

Я запитував його зовсім про інше, але й ця відповідь мені сподобалася. Особливо про шосте чуття. Його, це чуття, не можна мати постійно. Воно відкривається в людині – і то не в кожній – лише за виняткових умов. У нашій сотні шосте чуття чи, певніше сказати, третє око було відкрилося у Хунти. Хунта – це легенда нашого полку, найкращий у світі фехтувальник на шаблях, боєць, який самотужки вийшов з іловайської пастки. Хунта розповів, що коли біг містом, то раптом сталося диво: він наперед бачив, де яка вуличка, де яка стежка, де який паркан, ворота і лаз-перелаз. Біжу, каже, й знаю, що он за тим поворотом буде аптека, а там далі школа, спортивний майданчик, садок… Біжу – так і є, так і є, Господи, все точнісінько так, як мені уявлялося, хоч я ніколи в житті там не був. А на одному подвір’ї, через яке перебігав Хунта, мав бути злющий-презлющий пес завбільшки з теля, справжнісінький вовкодав, якого наперед бачив Хунта, але вибору в нього не було, мусив перейти це подвір’я, і він справді побачив велику, як голуб’ятня, буду, а в ній сидів велетенський пес-вовкодав, проте він і не гавкнув на Хунту, навіть не писнув, тільки сумно поглянув услід. «Видно, той барбос на нашому боці», – сміявся Хунта уже в шпиталі, бо третє око хоч і врятувало йому життя, та не вберегло від поранення. Не така то була катавасія, щоб вийти геть сухим із води, казав Хунта, але от що цікаво і прикро: у шпиталі шосте чуття його покинуло. «Видно, воно приходить разом із небезпекою, – зробив висновок Хунта. – І що ви мені не кажіть, але є в людині якась вища сила, є, є, вона, ця сила, захована не тільки над нами, але й у нас самих».

Яким було шосте чуття у Григорія Олександровича Чекаленка, я не знаю, та він мені сьогодні подобався, цей майже однофамілець (з різницею в одну літеру) великого мецената Євгена Чикаленка. А потім мені здалося, що це шосте чуття відкрилося і в