Світлана Талан - Купеля

Дід повернувся додому похмурий. Мовчки поклав буханець хліба на стіл, тяжко сів під яблунею, чекаючи сніданку.

— Соню, це правда, що такий галас відпочивальники вчинили сьогодні вночі… Ну, що ти в цьому винна? — запитав дід за сніданком.

— Я? — Соня зачервонілася. — Я… Я не знаю, що вони від мене хочуть.

— Не бреши мені, дочко.

— У чому я повинна зізнаватися?

— Усе село гуде, що ти звабила їхнього старшого. — Дід відвів очі в бік.

— Я?! — Соня аж скипіла. — Та я… Я… — Дівчина задихалася від такої несправедливості. — Я ненавиджу таких, як він! — вирвалося в неї.

— Нема, доню, диму без вогню. — Дід зітхнув і пильно подивився на онуку.

— У мене є Сашко, і, крім нього, для мене нікого не існує в цілому світі! Він моє життя, і ти це знаєш! — із запалом мовила дівчина та почервоніла ще більше.

— Кажуть, що в тебе було побачення з кимось із тих дурнів.

— Побачення?! Цей телепень приперся, коли я зачиняла хвіртку. Я його відшила, і все! Хіба це побачення? — схвильовано говорила розгнівана дівчина.

— Виходить, він усе-таки уподобав тебе.

— То його справи. І мене це не обходить.

Дід перестав жувати, замислився.

— Соню, а Мажор — це його ім’я, прізвище чи прізвисько? — запитав дід, заглядаючи Соні в очі.

Софійка не витримала та розсміялася.

— Діду, мажор — це той, хто народився із золотою ложкою в роті!

— Ага, — серйозно мовив дід. — Виходить, що мажор — це синок багача?

— Можливо, якогось депутата чи бізнесмена. Напевне не знаю.

— Тих, хто накрався з державної кишені?

— Авжеж, — усміхнулася Соня. — Та яке нам діло до них, чи не так? Діду, мир?

— Мир, — погодився дід. — Ти, доню, тримайся від таких подалі. Від них можна лиха чекати будь-коли. Розбещені та паскудні, звикли, що все їм дозволено, бо хазяї життя.

— А що вони мені? Завтра приїздить Сашко, і все владнається. Побачать, що в мене є хлопець, то й відчепляться.

— Дай-то Боже. — Дідусь наклав хреста на груди й продовжив їсти.

— А то чого це, дідусю, ішов за хлібом, а виголився, вдягнувся, як на свято? Чи не до баби Параски сватався? — пожартувала трохи заспокоєна дівчина.

— Ах ти, дзиґо! І це помітила! — Дід посварився пальцем. — Сам не знаю, що зі мною сталося. То було в чім ходжу по двору, у тім і по селу пішов. А тепер чомусь стидатися став. Виходжу з двору й перевіряю, чи всі ґудзики на сорочці, чи чистий комірець. Так ось що я подумав: чи то душа моя відчула, що я все ближче й ближче до зустрічі з Богом? Га?

— Діду! — Соня замахала двома руками. — Не лякай мене та не засмучуй! Я не хочу більше про це й чути! Годі!

— Все, все, все! — заспокоїв її дід. — Не буду більше! Краще вже кажи, що до баби Параски залицяюся!

— Про вовка помовка, — Соня кивнула головою в бік вулиці. — А ось, діду, твоя приятелька йде.

Скрипнула хвіртка, і стара зайшла до двору, тягнучи за собою за мотузок свою козу Дашку. Баба Параска була чимось дуже збентежена та схвильована. Соня ніколи не бачила її в такому стані: очі в старої були червоні, губи дрібно тремтіли, обличчя бліде. Дівчина кинулася до неї:

— Що скоїлося?! Щось лихе?

Бабця схлипнула та витерла очі кінчиком картатої хустки.

— Ой, не питай, серденько, не питай, — закивала головою Параска, а на глибокі зморшки щік скотилася сльоза. — Лихо, та й годі!

— Та розкажіть нарешті, що сталося! — не витримала Софійка.

— Горе! Ой, горе мені, горе! — заголосила стара.

— Киньте цей мотузок! Нікуди коза ваша не дінеться. — Соня взяла стару під руку. — Ідіть за стіл та заспокойтеся.

— Моя… моя Дашка… Ой, лишенько, та й годі, — хитала головою в розпачі бабця.

— Годі ревти, — втрутився дід. — Сльозами горю не зарадиш. Іди сюди, побалакаємо.

Баба Параска, не відпускаючи з рук мотузка, подибала до столу, присіла на лавку, тяжко зітхнула.

— Що роблять ці мажори! Що вони творять! Жах! — Бабця зітхнула та, трохи заспокоївшись, почала розповідати. — Злигався з цими відпочивальниками той дурнуватий Грицько. Корів сьогодні пасти не пішов, то погнала їх на пасовисько його мати. Їй уже вісім десятків стукнуло, а довелося брати палицю в руки та йти на роботу, бо той дурень цілу ніч пиячив біля річки. Та чому б йому не пити, коли задарма пригощають?! З нього сміються, як із пришелепуватого, а він гигоче, та й годі!

— А вам до Грицька яке діло? Чи його глотки жаль? — запитала Софійка та знітилася, бо на неї з-під лоба суворо зиркнув дід (чого, мовляв, перебиваєш людину?).

— Це я до того, щоб ви, люди добрі, зрозуміли, що там коїлося, — продовжила бабця. — Ті мажори напоїли його ще з вечора, змусили за пляшку горілки роздягтися догола й бігати берегом там, де жінки обмивалися в річці.

— Тьху, — сплюнув дід. — Гидота яка! Сором, та й годі!

Соня посміхнулася:

— Що тут дивного? Грицько великим розумом ніколи не вирізнявся.

— Це ще нічого. А вранці припнула я на луках козу. Знайшла місце, де трави побільше, і полишила свою Дашку. Чи ж перший раз я це робила? Усе життя тримала кіз, припинала їх на лузі та не мала ніякого клопоту. Коли прибігає до мене Маруська Шершнєва та й кричить, щоб бігла до річки, бо мою козу мажори замордують. Я так летіла, що ледь дух не спустила. Які в мене ноги в такому віці? Відбігала своє, але все-таки нагодилася вчасно. Головному з них заманулося спробувати козячого молока, то й послав Грицька доїти Дашку. А звідки в неї те молоко? — баба Параска знову схлипнула. — Він, звірюка, замучив козу до такого, що в неї кров із дійок пішла! Тоді мажори змусили Грицька ті краплі молока з кров’ю випити, а самі реготали та на кіно знімали.

— Та чи вони зовсім з глузду з’їхали? — обурився дід Андрій так, що аж змінився в обличчі. — Хіба ж можна так над невинною твариною знущатися?!

— Це ще не все. Ви послухайте, що їм іще забажалося. — Стара попестила рукою шию Дашки, що стояла смирно, опустивши голову. — Тому головному мажору забажалося покататися на козі. Він наказав своїм друзям знімати його на кіно, а Грицьку — тягнути мотузка з Дашкою. Сам, покидьок такий, сів на козу, а та одразу і впала на ноги. Бідненька моя, чи втримала б вона на собі того слона? — похитала головою стара. — Я вже думала, що й хребта їй зламав, та,